Так казав Заратустра. Жадання влади

В усій психології «євангелій» відсутні поняття провина і кара,— бракує й поняття нагорода. Не мовиться й про «гріх», будь-які просторові відносини між богом і людиною,— це просто «радісна звістка». Раювання не обіцяють, не прив'язують до якихось умов: адже воно — єдина реальність, а все інше — знаки, якими говорять про неї.

Такий стан речей відбився в новій практиці, у власне євангельській поведінці. Християн вирізняє не «віра». Християнин діє, він вирізняється інакшими діями. Він не противиться злу ні словом, ні серцем. Не робить ніякої різниці між своїми і чужими, між євреями і неєвреями («ближній» — це, власне, товариш по вірі, єврей). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Не судить і не дає, щоб його судили («не клянися»), Ні за яких обставин, навіть у разі доведеної подружньої невірності, не розлучається з дружиною... Все це, зрештою, один принцип, наслідки одного інстинкту...

Життя спасителя було втіленням саме тієї практики,— такою ж була його смерть... Для спілкування з богом він не потребував ніяких формул, жодних ритуалів, навіть молитви. Знаючи, що тільки певний спосіб життя сповнить людину «божественністю», «раюванням», «євангельським духом» і вона почує себе «божим дитям», він відкинув усе іудейське вчення про покуту й замирення. До бога ведуть не «покута», не «молитви про прощення», а тільки євангельська поведінка: вона, власне, і є тим «богом». Євангелія поминули іудейські поняття «гріх», «прощення гріхів», «віра», «спасіння вірою»,— «радісна звістка» заперечувала все церковне вчення іудеїв.