Так казав Заратустра. Жадання влади

Й на такому сфальшованому грунті, де найглибші інстинкти панівного класу заперечують природу, всяку природну вартість і будь-яку реальність, постало християнство — смертельний і досі неперевершений ворог усякої реальності. «Священний» народ, який до всього прикладав лише священицькі слова й вартості, з рішучою послідовністю, від якої аж лячно ставало, відділив від себе як «нечисте», як «світ», як «гріх» усе, що й далі втілювало владу на землі; інстинкт спонукав цей народ вигадати останню логічну аж до самозаперечення формулу: християнством він спростував позосталу форму реальності — «священний», «обраний народ», саме існування іудеїв. Відбулася нечувана подія: нечисленний бунтівничий рух, який охрестили іменем Ісуса Назареянина, став ще одним проявом іудейського чи, інакше, священицького інстинкту, що вже не міг терпіти як реальність навіть самих священиків; його створило ще жалюгідніше животіння, ще нереальніший погляд на світ, ніж той, що породив церкву. Християнство заперечило церкву...

Я не знаю, проти чого піднімався бунт, зрозуміли чи ні його призвідцю Ісуса, але навіть якщо він не повставав проти іудейської церкви, то церква розуміла той бунт саме так, як ми говоримо про нього сьогодні. Це був бунт проти «добрих і праведних», проти «священного Ізраїлю», суспільної ієрархії,— не проти занапащень, а проти каст, привілеїв, порядку і звичаю; це була невіра у «вищих людей», тверде «ні» теології і священикам. Але ієрархія, на яку в ту мить замірялися, була ніби будівлею на палях, завдяки якій ізраїльський народ узагалі ще міг триматися посеред «води»; була останньою насилу здобутою можливістю зберегти народ, residuum[20] його незвичайного політичного існування,— напад на неї був наскоком на найглибші народні інстинкти, на найупертіші, ще й досі не бачені на землі змагання зберегти свій народ. Цей святий анархіст, який підбурив простолюд, усіх покидьків і «грішників», усіх парій іудейства супроти панівного ладу,— та ще й мовою, яка, коли вірити євангеліям, ще й сьогодні допровадить до Сибіру,— був політичним злочинцем (якщо тільки може існувати політичний злочин у напрочуд неполітичній громаді). Це й привело його на хрест,— і напис на тому хресті був доказом. Розп'яли його за власну провину, і немає ніяких підстав, щоб, як це часто робиться, казати, ніби розп'яли його за провини інших.