Так казав Заратустра. Жадання влади

Кажу вам знову: я борюсь із тим, коли спасителю придають риси фанатика: вже саме слово imperieux[27], ужите Ренаном, знищує весь образ. «Добра звістка» написана так, ніби нема вже ніяких суперечностей: царство небесне належить дітям; віра, що звістується тут,— не виборена віра: адже вона вже є, була споконвіку; ця віра, зрештою, теж здитинілість, яка вступила в царину духу. Принаймні фізіологи знають про випадки, коли внаслідок дегенерації сповільнюється розвиток організму і він не досягає статевої зрілості... Така віра не бурхає гнівом, не дорікає і не борониться: вона не приносить «меча»,— і навіть не здогадується, який розбрат може спричинити. Вона не потверджує себе ні чудом, ні винагородами й обіцянками, ні навіть «письмом»: кожної миті вона сама своє чудо, винагорода і доказ, своє «царство небесне». Ця віра й не постулює себе,— вона живе, вона борониться проти формул. Щоправда, оточення й мова таки формують певну низку уявлень; оскільки первісне християнство мало напохваті лише іудейсько-семітські уявлення (до них належить і необхідність їсти та пити під час причастя — звичай, що його, як і все іудейське, прикро надуживала церква). Але будьте пильні і не вбачайте в цьому щось більше, ніж просто знаки, спільну семіотику, можливість порівняти. Саме те, що жодного слова не можна тлумачити дослівно, й було необхідною передумовою, щоб ті антиреалісти взагалі могли промовляти. В Індії вони скористалися поняттям філософії санкх'я, в Китаї — поглядами Лао Цзе,— й не відчували ніякої різниці. Проявивши певну терпимість, Ісуса можна назвати «вільним духом»,— він цурався всього певного і тривкого: слово вбиває, все певне теж убиває. Маючи своє розуміння життя і певний «життєвий» досвід, він боронився проти всяких слів, формул, законів, вір і догм. Він промовляв від свого внутрішнього світу, звучи його «життям», «істиною», або «світлом»,— зате решта, вся реальність, уся природа, сама мова для нього важливі лише як знаки, як прикмети рівності. І хоч і спокуса велика, але тут уже взагалі не можна збагнути, до чого християнство, а радше церква ставиться з упередженням: така символіка par excellence стоїть поза межами всякої релігії, будь-яких уявлень про культ, усієї історії, природознавства, людського досвіду, всіх знань, усієї політики, психології, всяких книжок і мистецтва,— Ісусове «знання» — просто чистісіньке глупство щодо того, що такі речі взагалі існують. Про культуру він навіть не чув ніколи і йому й потреби нема воювати з нею,— він не заперечує її... Це саме стосується й держави, всього суспільства і громадського ладу, роботи і війни,— в нього не було ніяких підстав заперечувати «світ», він і гадки не мав про церковне розуміння «світу»... Заперечення для нього цілком неможливе... Й так само бракує діалектики, бракує розуміння, що віру — «істину» — треба чимось доводити (його докази — це внутрішнє «світло», внутрішнє вдоволення й самоствердження, самі «свідчення сили»). Таке вчення не могло сперечатися, воно навіть не розуміло, що є або можуть бути інші вчення, воно навіть не могло уявити існування протилежних поглядів... Стикаючись із ними, воно з глибоким внутрішнім спочуттям оплакувало «сліпоту»,— адже лише йому приступне «світло»,— але нічим не дорікало...