Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
«Царство небесне» — це стан людського серця, а не те, що настане «на землі» або «по смерті». У євангеліях узагалі відсутнє уявлення про природну смерть: смерть — аж ніяк не міст, не перехід; про неї не згадують, бо вона належить іншому, чисто позірному світові, який годиться хіба що для знаків. «Смертна година» — зовсім не християнське уявлення: адже «година» — це час, а фізичне життя і його кризи для вчителів «радісної звістки» навіть не існують... «Царство боже» — це не те, чого можна чекати; воно не має ні минулого, ні майбутнього, не приходить через «тисячу років», —це лише досвід людського серця; воно скрізь і ніде...
35
Той «радісний вісник» помер так, як і жив, як і вчив,— не для «спасіння людства», а щоб показати, як людям потрібно жити. Людству він полишив практику — як поводитись перед суддями, сторожею, обвинувачами, як терпіти будь-який глум і наругу,— як підніматися на хрест. Він не заперечує, не боронить своїх прав, не робить ніяких спроб відвернути зовнішнє,— навпаки, він накликає його на себе... І просить, страждає, любить разом із тими й тих, хто робить йому зло... Не борониться, не гнівається, не обвинувачує... І навіть не противиться злому,— він любить його...
36
І тільки ми, вільнодумці, спираючись на справедливість, що стала нашим інстинктом і пристрастю, і проголосивши війну «святій», як і будь-якій іншій, брехні, можемо збагнути те, чого не зрозуміли дев'ятнадцять сторіч... Адже решта була безмежно далека від нашої зичливої й обережної безсторонності, від тієї дисципліни духу, з якою тільки й можна розгадати такі незвичні й делікатні речі,— і в усі часи вони з безсоромним егоїзмом шукали тільки власних вигід і, заперечивши євангеліє, збудували на тім запереченні церкву...
А хто шукатиме знаків, які б свідчили, що позаду цієї всесвітньої крутні тримав дулю божок іронії, той не знайде нічого, крім величезного знаку питання, який називають християнством. Людство впало навколішки перед протилежністю того, що було причиною, сенсом і правом євангелій, в понятті «церква» воно проголосило святим саме те, що «радісна звістка» потоптала й відкинула,— марно навіть шукати видатнішого зразка історичної іронії...
37
Наша доба пишається своїм розумінням історії,— і як можна вірити в таке безглуздя, ніби біля витоків християнства стояв примітивний чудотворець і казочка про спасителя, а все духовне і символічне — плоди подальшого розвитку? І навпаки: історія християнства,— відтоді, як розп'яли Христа,— це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. Чим далі поширювалось християнство на все ширші й дикіші маси і чим менше їх обходили передумови зародження вчення, тим доконечніше було вульгаризувати й варваризувати християнство,— воно ввібрало всі вчення й ритуали потаємних культів imperium Romanum[28] усе розмаїте глупство недужого розуму. Долю християнства визначила необхідність зробити віру такою ж хворою, вульгарною і ницою, як і ті хворі, вульгарні й ниці потреби, які воно мало задовольняти. Зрештою хворе варварство — вже як церква — і собі доп'ялося до влади, і та церква — смертельний ворог усякій справедливості, будь-якій шляхетності душі, дисципліні духу, всякому вільнодумству й зичливості. Християнське і благородне — тільки ми, вільнодумці, знову потвердили цю найразючішу в історії протилежність вартостей...
38
А тут я й не критимусь, що тяжко зітхаю. Іноді мене навідує почуття, чорніше за найчорнішу меланхолію — зневага до людей. І я не полишаю ніякого сумніву, що і кого я зневажаю: людину сьогодення, людину, якій, на лихо, я доводжусь сучасником. Людина сьогодення — я задихаюсь у її смердючому віддиху... До минулого, як усі, хто розуміє, я надзвичайно поблажливий,— тобто великодушно згнічую свої почуття; з понурою обачністю я проминаю цілі тисячоліття божевільної людської маячні,— і нехай її звуть «християнством», «християнською вірою» чи «християнською церквою», я утримаюсь обвинувачувати людство за його духовну недугу. Але як тільки я підступаю до нашого, до нового часу, мої почуття переміняються і рвуться назовні, адже в нашу добу вже знають... Те, що раніше було просто хворобою, нині обернулось непристойністю: бути сьогодні християнином — непристойно. І тут постає моя огида. Я озираюся круг себе: вже нема ніякого слова, щоб назвати останки того, що вчора звалось «істиною», нам нестерпно чути, коли слово «істина» навіть просто злітає з вуст священика. Той, хто хоч трохи прагне здаватися справедливим, мусить сьогодні знати, що в кожній фразі, яка виходить із їхніх вуст, теологи, священики, папа не тільки помиляються, але й брешуть,— нині їм уже не можна брехати, посилаючись на «невинність» або «незнання». Як і будь-хто інший, священик чудово знає, що нема ніякого «бога», «гріха», «спасіння», що «нескута воля» і «моральний світовий лад» — це просто брехня: розважність і перемоги, здобуті над собою людським духом, уже нікому не дають прикидатися незнайком... Уже розгледіли справжню суть усіх церковних уявлень: це безсоромне шахрайство, до якого вдаються, аби знецінити природу і всі природні вартості; а самого священика вважають тим, чим він є насправді: найнебезпечнішим паразитом, правдивим отруйним павуком, який оплітає життя... Ми знаємо,— наше сумління вже знає,— чого варті всі ті несвітські вигадки священиків і церкви, чому вони служать: завдяки їм людство настільки підупало, що, подивившись на нього, ми відчуваєм огиду; поняття «той світ», «останній суд», «безсмертя душі» і сама «душа» є знаряддям тортур, системою жорстокості, завдяки якій священик здобуває й утримує владу... Але кожен знає: все однак зостається по-старому. Звідки ж прийде хоч якесь розуміння пристойності, самоповаги, коли навіть наші державні діячі, люди зовсім неупереджені й цілковиті антихристи діла, ще й сьогодні звуть себе християнами і ходять на причастя?.. Коли на чолі свого війська, немов утілений символ національних гордощів і величі, виступає пишний володар і без ніякого сорому вважає себе християнином?.. Кого ж тоді відкидає християнство? Що воно називає «світом»? — Те, що людина солдат, суддя або патріот; те, що вона борониться, шанує свою честь, шукає для себе вигід, має гордість... Будь-яка дія, кожен інстинкт, усяка вартість, яка спонукає до діла, сьогодні антихристиянська,— яким же нещирим виродком мусить бути сучасна людина, якщо вона й далі не соромиться називати себе християнином!..
28
Римської імперії