Так казав Заратустра. Жадання влади

Недоля євангелій розпочалася зі смерті,— їх розіп'яли на «хресті»... Тільки смерть, така несподівана й ганебна, тільки хрест, який, загалом, призначався лише для canaille[29],— тільки цей найпідступніший парадокс поставив апостолів перед властивою загадкою: «хто то був?», «що то було?». Приголомшені і вкрай глибоко ображені, вони боялися, що така смерть спростує їхню справу, і без упину питали себе: «чому саме так?» їх можна цілком зрозуміти. І вже тут їм було доконечне геть усе,— почуття і найвитонченіший розум, аби пояснити, що їхня любов до Христа не випадкова. Бо ж тоді перед ними розверзлася прірва: «хто вбив його?» — «хто був його природним ворогом?» — мов блискавиці, зірвалися питання. І дали таку відповідь: панівні, найвищі верстви іудейства. І відтоді почули себе бунтівниками, зрозуміли Ісуса як бунтівника проти порядку. Доти в його образі не було рис войовника, який заперечує словом і ділом,— ба навіть більше: він був його протилежністю. Цілком ясно, що та невеличка громада не зрозуміла головного: призводу, який подавала його смерть, свободи і вищості від усякої ressentiment,— це ознака, що його взагалі розуміли вкрай мало! Своєю смертю Ісус, по суті, прагнув прилюдно пройти випробування, дати найсильніший доказ свого вчення... Але його апостоли навіть у гадці не мали виправдовувати смерть, яка була євангельською в найвищому розумінні цього слова, аби з серцем, повним злагоди, любові і миру, зажадати подібної смерті й собі... Знову зіп'ялося якраз найменш євангельське почуття — помста. Адже неможливо, щоб цією смертю все скінчилося: потрібна була «відплата», «суд» (а проте, що може бути більш неєвангельським, ніж «відплата», «кара», «суда!). Знову на перший план вийшло народне очікування месії, всі зосередились на певній історичній миті: настане «боже царство» і судитиме всіх своїх ворогів... Але з цього й постало непорозуміння: «царство боже» стало заключним актом, обіцянкою! Але ж євангеліє вже було існуванням, справдженням і реальністю того «царства». І саме така смерть, як у Христа, панувала до «божого царства». Спершу всю зневагу і злість до фарисеїв і теологів перенесли на образ покровителя,— отже, зробили з нього фарисея й теолога! З другого боку, ті здичавілі шанувальники зі своїми геть збитими з пантелику душами перестали визнавати євангельську рівноправність усіх божих дітей, якої навчав Ісус: помста полягала в тому, щоб непристойним способом звеличити Ісуса, водночас відступивши від нього; точнісінько таке робилося й давніше, коли іудеї, помщаючись своїм ворогам, відділили від себе свого бога і підняли його у височінь. Отже, й бога-отця, і бога-сина породила ressentiment.