Так казав Заратустра. Жадання влади

Мене ж цікавить психологічний тип спасителя, його можна розпізнати навіть у євангеліях, хоча його євангельський образ уже вельми спотворений і покритий чужими рисами,— так само, як у легендах про Франціска Асізького можна розпізнати вдачу святого, попри самі ті легенди.

Мене цікавить не правда про те, що він зробив, що сказав і як, власне, помер, а питання, чи взагалі можна припускати існування цього типу, чи про нього просто «переказали». Відомі спроби вичитати в євангеліях навіть історію «душі» видаються мені доказом огидної психологічної легковажності. Добродій Ренан, цей скоморох in psychologies[21] пояснюючи образ Ісуса, з усіх можливих означень вибрав два, які найменше відповідають Ісусовій удачі: назвав його генієм і героєм («heros»). Але якщо є щось неєвангельське, то це слово «герой». Саме заперечення всякої боротьби, будь-яких войовничих настроїв стало інстинктом у євангеліях: нездатність боронитися перетворена на мораль («не противтеся злому» — ось найістотніше в євангеліях, у певному розумінні ці слова є ключем до них), щастя полягає в мирові, лагідності, відсутності ворожнечі. Що значить «добра звістка»? Розповіли про вічне, про істинне життя; його не обіцяють, воно вже тут, воно у вас самих: це життя в любові,— любові, що не знає згасання, винятків і відстані. Кожна людина — це боже дитя,— Ісус анітрохи не претендує, щоб зватися так тільки самому,— і як божі діти всі люди однакові... І як можна робити Ісуса героєм! І яке ж нерозуміння в тому, щоб звати його «генієм». Увесь наш розум, наше вироблене культурою поняття «дух» не мали ніякого сенсу у світі, в якому жив Ісус. Фізіологи наполягають, що тут було б доречніше якесь зовсім одмінне слово... Ми знаємо, що коли в людини хвороблива дражливість шкіри, вона, торкнувшись чогось твердого чи відчувши найменший дотик, відсахується. І таку фізіологічну habitus[22] перетворили на остаточну логіку — інстинктивну ненависть до будь-якої реальності; втечу в «неосяжне» і «незбагненне»; огиду до всяких формул, будь-яких часових і просторових рамок, до всього тривкого — звичаїв, суспільних інститутів і церкви,— на призвичаєння до світу, який відступив від усякої реальності, світу чисто «внутрішнього», «вічного», «правдивого»... «Царство боже у вас самих...»