Так казав Заратустра. Жадання влади

Я ще раз нагадаю, що буддизм незмірно холодніший, об'єктивніший і реальніший від християнства. Йому й нітрохи не треба робити пристойними свої страждання і вразливість, уводячи поняття «гріха», він просто проголошує те, що думає: «Я страждаю». Проте для варварів у стражданні нема нічого пристойного, їм спершу потрібно розтлумачити, дати запоруку, що вони таки справді страждають (адже інстинктивно вони заперечують страждання й воліють терпіти їх мовчки). І саме тут у великій пригоді стає слово «чорт»: в людини є надміру могутній страхітливий ворог — чого ж тут соромитись, що він завдає страждань?

Християнство має кілька добрих прикмет, які воно завдячує Сходові. Насамперед воно знає, що, зрештою, цілком байдуже, правдиве що-небудь чи ні, та коли у правдивість вірять, то це що-небудь набуває величезної ваги. Правдивість і віра в правдивість — ось два цілком відмінні, майже протилежні світи інтересів, і приходять до них геть різними шляхами. Знати про це — досить, щоб стати мудрим на Сході: так це розуміли брахмани, Платон і послідовники будь-яких шкіл езотеричної мудрості. Якщо, наприклад, щастя полягає у вірі про звільнення від гріха, то й потреби ніякої нема, щоб його передумовою була гріховність людини,— хай тільки вона почуває себе грішником. Зате той, кому насамперед потрібна лише віра, мусить зректися розуму, знань і досліджень: шлях до істини просто заказують. ...Міцна надія — значно сильніша stimulans[17] до життя, ніж будь-яке одиноке щастя, що відбулося насправді. Страдників треба живити надією, яка не вмре, бо її не спростує ніяка дійсність; не вмре, бо ніколи не справдиться,— отже, потойбічними сподіваннями. (Саме через цю здатність підбадьорювати безталанних греки вважали надію лихом із лих, найпідступнішим лихом: її залишили в скриньці Пандори). ...Щоб зародилася любов, бог мусить бути особою, а щоб зачіпалися найглибші інстинкти, бог має бути молодим. Для жіночої жаги наперед висувають вродливого святого, для чоловіків — Марію. Це зумовлювалось тим, що християнство прагло зіп'ятися там, де зміст культу давно вже визначили культи Афродіти або Адоніса. Вимога цноти посилювала жагу і глибину релігійних інстинктів, культ робився тепліший, мрійливіший, душевніший... Любов — це стан, у якому людина бачить речі здебільшого не такими, якими вони є насправді. На її вершині — оманлива сила, яка водночас підсолоджує і прояснює. Коли є любов, людина найвитриваліша, вона терпить усе. Отже, йшлося про те, щоб створити релігію, в якій можна любити,— і тоді вже й найбільше лихо не зачепить людину: вона його просто не побачить. Оце й усе про три християнські чесноти: віру, надію, любов,— я ж назву їх християнськими мудрощами. Буддизм — надто зріле і занадто позитивістське вчення, щоб отак мудрувати...