Так казав Заратустра. Жадання влади

Там, де хоч трохи ослабне жадання влади, незмінно зароджується фізіологічний відступ, decadence. І відтоді божество decadence'y, обтяте з усіх чоловічих чеснот і звичок, доконечне перетворюється на бога фізіологічно підупалих і недолугих. Проте слова «недолугі» вони не кажуть, а називають себе «добрими»... Не треба довго думати, аби зрозуміти, в які історичні миті вперше об'являється дуалістична вигадка про доброго і лихого бога. Поневолені інстинктивно перетворюють свого бога на «добро в собі» і, керуючись тим же інстинктом, бога своїх переможців позбавляють усіх добрих рис; вони помщаються на їхньому богові і роблять із нього чорта. Отже, обох — доброго бога і чорта — породив decadence. І як можна ще й сьогодні піддаватися простакуватим християнським теологам і разом із ними казати, що розвиток поняття «бог» від народного бога, «бога Ізраїлю», до християнського бога, до уособлення всякого добра є поступом? — Але погоджувавсь із цим навіть Ренан. Ніби Ренан мав право на простакуватість! Бо ж у вічі впадає протилежне. Коли з поняття «бог» вилучити силу і смілість, гордощі і жадання влади — всі передумови життєвого розквіту,— коли його мало-помалу обернути в символічний костур для потомлених, у рятівний круг для всіх потопельників, коли сам він зробився par excellence[10] богом злидарів, недужих і грішників, а означення «Спаситель» зрештою стало другим найменням бога, то про що ж свідчить така переміна, така обтята божественність? — Бо ж, по суті, «царство господнє» стає більшим. Попервах жив у ньому тільки його народ, тобто обрані. Та відтоді бог, як і сам народ, пішов у світи, на чужину; цей найбільший космополіт уже ніде не посидить спокійно і, зрештою, перетворив на свою домівку ввесь світ: перед ним уклякають «незліченні тлуми» й половина землі. Проте бог «незліченних тлумів», цей демократ поміж богами, аж ніяк не гордий поганський божок,— він зостався євреєм, богом закутнів, усіляких похмурих кутів і шпарок, усіх нечистих халуп цілого світу!.. Його світова держава скидається на підземне царство, шпиталь, країну печер і гетто... І сам він блідий, безсилий і такий decadent. Навіть найблідіші з блідих — добродії метафізики, ці альбіноси понять,— опиняються зверху й запановують над ними. Вони так довго обплітають його павутинням, що й він, приспаний їхнім снуванням, теж обертається в павука, стає метафізиком. І відтоді він світ виплітає з себе — sub specie Spinozae[11] стає дедалі блідішим і тоншим, перетворюється на «ідеал», «чистий дух», «absolutum»[12], «річ у собі»... Падіння бога полягає в тому, що він стає «річчю в собі»...