Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
14
Ми перевчилися, ми в усьому стали скромніші. Вже не виводимо людину з «духу» і з «божества», а повертаємо її до тварин. І, на нашу думку, це найсильніша — бо найхитріша — тварина; наслідком цього виступає її духовність. Із другого боку, ми боремось проти пихи, яка ще й сьогодні прагне зіп'ятися на ноги: мовляв, створення людини — це наслідок грандіозного попереднього задуму, вершина тваринного розвитку. Але людина — аж ніяк не вінець творіння, поряд із нею на тому ж шаблі досконалості стоять усі інші істоти... І ми, коли йдеться про людину, стверджуємо таке: проти всіх інших істот людина,— навіть з усім її цікавущим змістом,— найбезпорадніший і найхоровитіший звір, що, збочивши з битого шляху інстинктів, заблукав у найзгубніших манівцях. Що ж до тварин, то вперше ще Декарт із гідною поваги сміливістю думки наважився розуміти тварину як machina[7]; вся наша фізіологія пнеться, аби довести це судження. Але, йдучи за логікою і всупереч Декартові, не вирізняймо й людину: те, що сьогодні ми взагалі розуміємо в людині, можна пояснити, лише сприймаючи її як машину.
Раніше людині як одну з прикмет істоти вищого порядку надавали «нескуту волю», але сьогодні ми відібрали в людини навіть волю, і саме це слово вже не має ніякого сенсу. Старе слово «воля» служить тільки для позначення певної індивідуальної реакції, яка є доконечним результатом спільної дії цілої купи почасти суперечливих, почасти узгоджених подразників: воля вже не «діє» і не «спонукає»... Колись у людській свідомості, в «духові» вбачали доказ високого походження людини, її божественності; щоб удосконалити людину, їй радили, аби вона, немов черепаха кінцівки, втягла свої почуття досередини, урвала спілкування з усім земним, зреклася тлінної оболонки,— і тоді залишиться головне: «чистий дух». Але й тут ми розважили ще ліпше: усвідомленість, «дух» почали вважатися просто симптомом відносної недосконалості організму, спокусою, химерою, хибою, тягарем, який без потреби виснажує нерви,— ми заперечували, що може існувати довершеність, допоки залишається свідомість. «Чистий дух» — це чиста дурниця: коли ми не врахуємо нервову систему й почуття, «тлінну оболонку», то ми прорахуємось: далі немає вже нічого!..
15
Християнство як мораль і релігія ніде й близько не підступає до дійсності. В ньому є цілком уявні причини («бог», «душа», «я», «дух», «нескута» або навіть «скута воля») й вигадані вчинки («гріх», «спасіння», «ласка», «кара», «прощення гріхів»). Спілкування між уявними істотами («бог», «дух», «душі»), вигадане природознавство (антропоцентричне; цілковита відсутність уявлень про природні причини), вигадана психологія (повне нерозуміння своєї природи, тлумачення приємних або неприємних відчуттів, наприклад, стану nervus sympathicus[8] із допомогою знакової мови релігійно-моральної ідіосинкразії: «каяття», «докори сумління», «диявольські спокуси», «присутність господа»), вигадана телеологія («царство боже», «останній суд», «вічне життя»), Й усім на досаду цей цілком вигаданий світ значно відрізняється навіть від вимріяного світу: адже цей останній віддзеркалює дійсність, а вони її фальшують, знецінюють і заперечують. Тільки-но як протилежність поняттю «бог» з'явилося поняття «природа», то слово «природний» стали вживати замість «проклятий»,— увесь той вигаданий світ породила ненависть до природного (дійсності!), він є проявом глибокої огиди до реальності... Але цим усе й пояснюється. Хто ж має підстави всілякою брехнею відвертати від дійсності? Той, для кого вона — страждання. Та якщо дійсність — страждання, то це нещаслива дійсність. Причиною зародження несправжньої релігії й моралі є надмір невтішних відчуттів і обмаль утішних: така несумірність є зародком decadence'y.
16
До такого ж висновку спонукає й критика християнського поняття «бог». Народ, який вірить у себе, ще має свого власного бога. В ньому він ушановує чинники свого процвітання, свої чесноти; свій добробут і силу він відбиває в істоті, до якої за це можна пройматись удячністю. Хто багатий, той прагне роздавати; гордий народ потребує бога, аби приносити жертви... За таких умов релігія — це одна з форм удячності. Людина вдячна сама собі і тому їй потрібен бог. Такий бог повинен мати змогу допомагати і шкодити, бути як другом, так і ворогом,— перед ним схиляються і в доброму, і в злому. Через те ніхто й не відчуває протиприродної потреби каструвати його й перетворювати на бога лише самого добра. Лихий бог потрібен так само, як і добрий: адже своє існування людина завдячує не тільки терпимості й зичливості... Навіщо такий бог, що не знає гніву і помсти, заздрості і глуму, хитрощів і насильства? Що, може, ніколи й не відчув чарівливого ardeurs[9] перемоги і нищення? Такого бога не розуміли б: навіщо він здався? — Але ж тоді, коли народ гине, коли він відчуває, як без сліду зникає віра в майбутнє і надії на свободу, коли покора видається йому доконечною необхідністю, а рабські чесноти — запорукою виживання, тоді він мусить змінити свого бога. Тепер бог стане полохливим, боязким і скромним, почне схиляти до «душевного спокою», до відмови від ненависті, до поблажливості й «любові» до друзів і навіть до ворогів. Він без упину моралізує, заповзає в пустки всяких особистих чеснот, стає богом для кожного, робиться приватною особою, космополітом... Колись він представляв народ, його силу й душу, потяг до влади і загарбань,— а тепер він просто лише добрий бог... Справді, ніякої іншої альтернативи для богів нема: вони або відбивають жадання влади,— залишаючись народними богами,— або ж безсилля й покору, стаючи з необхідності добрими...
7
Машину (латин.)
8
Симпатичних нервів (латин.)
9
Шалу (фран.)