«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Грак, здається, почав до цього звикати. Він мовчки присів і занурив ноги в пісок.
Сідалковський ліг долічерева і, підперши руками підборіддя, оглядав пляж.
— Грак, ви помітили таку закономірність: на пляжі жінки завжди лежать на спині, а чоловіки на животі? У вас це не викликає ніяких атавістичних асоціацій?
Грак підняв голову і витер рукою піт, що заливав йому очі. В уяві постали Філарет Карлович, Зося. «Прокляття,— лаявся Грак,— я себе не нав'язую. Хто ту довготелесу візьме?» Він згадав останні хвилини в будинку Чудловських...
Грак підвівся, натяг свою грузинську кепочку і попрямував до дверей. На порозі лежав проклятий ним Султан у позі сфінкса. Ззаду, по той бік столу, стояв з ножем у руках причумлений Чудловський. На східцях з'явилась Зося у міні-спідничці. Кіт Досифей м'яко стрибнув на підлогу і почав тертися об Гракові ноги.
— Тату, таточку, не треба цього скандалу,— повисла на руках Чудловського Зося.
— Він,— Чудловський витяг руку з ножем і вказав на Грака,— він мені не зовсім подобається. І кепочка його теж. Такі кепочки не лікарі носять, а вурки у Києві, на Бессарабці.
— Тату, але кепку можна замінити.
— Скажімо, на капелюх,— додав Сідалковський.— Не в кепці щастя.
Зчинилась довга і виснажлива сварка. Потрібно було внести в цю напружену атмосферу розрядку. Сідалковський підійшов до столу і налив у фужер склянку води. Філарет Карлович закипав, як турецький чайник із свистком. Кришка почала підстрибувати, свисток — свистіти.
— Випийте, Філарете Карловичу,— лагідно заговорив Євграф.
Цербер розплющив одне око. Грак насторожився.
— Мова йде не про вашу особисту симпатію. Ради дітей, як і заради мистецтва, великі люди йдуть на жертви. Крім цього, зважте, дівчина, як і квітка, якщо її своєчасно не зірвати, може перецвісти і зів'янути...
Чудловський несподівано опустився на стілець і заплакав. З його випуклих, як лінзи, очей падали у фужер сльози завбільшки з горошину.
— Сідалковський,— шморгнув Чудловський носом,— повірте, я все життя мріяв про такого, як ви...
— Тату, ти перебрав,— підійшла до нього Зося.
— А кого ви мені привели в дім? — запитав Філарет Карлович.— То є вар'ят. Я уб'ю його. До холєри...
Грак зіщулився, трохи присів і стрибнув у сіни, наче у безвість. У сінях висіла пітьма, як ніч над Льодовитим океаном. Цербер, очевидно, не зорієнтувався і кинувся на Сідалковського. Тоді помітив, що немає Грака, стрибнув на двері, але було вже пізно. Такого зухвальства від свого майбутнього родича він, певне, не чекав. Пес люто клацнув зубами, ніби англійським замком, і кинувся на Досифея. Треба було на комусь зігнати злість. Досифей став райдугою з одним стовпом, що підпирає небо. Чудловський здивовано закліпав очима і, здається, протверезів, як вимитий після вина фужер.
— То він є боягуз?!
— Ви ж на нього з ножем, Філарете Карловичу. Тут не те що Грак, а й Цербер, он бачите, стоїть переляканий...
— То ніякий вам не Цербер, Сідалковський, то Султан.
За Граком хвіртку зачиняла Зося. Назад він повертатися відмовився, і їй раптом стало його жаль, як чужого коханого. Сідалковський наздогнав Грака вже на пероні.
— Більше моєї ноги тут не буде! — одрізав неушкоджений Грак.
— Не будьте дитям. Ви проявили себе не з кращого боку. Чудловським треба зробити ще один візит ввічливості — і пані Віленська ваша. Бачили б ви її прощальні очі, Грак, скільки в них туги і смутку за вами. А зараз — чи не краще на Дніпро. День який! Сонце сміється, і Цербер ловить мух, але тільки в тіні. Одинадцятий подвиг Геракла за вами!
...Грак розплющив очі. Сонце справді сміялося, опустившись над самою Довбичкою.
— Чого він так холодно прийняв мене? — запитав Грак.
— Ви про кого? А-а, про свого майбутнього тестя,— Сідалковський хвацько підкинув на долоні камінчик, відшліфований пляжним життям.— Будемо відверті, Євмене Миколайовичу?
— Будемо!
— Тоді скажу: у генерала котедж, сад, човен-амфібія, одна дочка — і все це, уявіть собі, дістається раптом якомусь досі не відомому Граку. Уявляєте? Як би ви вчинили на місці генерала, прощаючись з останньою найближчою вам істотою? Будьте психологом, Грак. Що ви їм даєте на заміну? Нічого, крім прізвища з чотирьох літер, від якого навряд чи цей довготелесий генерал у захопленні.
— А диплом?! Я ж академію закінчив.
— Від скромності ви не помрете, Грак. Це вам не загрожує. Ваш диплом у червоній суперобкладинці Чудловському для етажерки. Він його там покладе, а Зося час від часу витиратиме пилюку з нього. Може, ваш диплом знадобиться для його внуків — вони матимуть моральне право сказати своїм дітям: «Вчіться, як ваш дід навчався в академії, і станете ветеринарами».