Метаморфози

382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула, 383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо. 384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату, 385] Бачить: готується смерть — і б є себе в груди старенька, 386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї, 387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми, 388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало. 389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору. 390] Жаль їй, що так по—дурному зірвалася спроба померти. 391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди 392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким, 393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає 394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися, 395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,— каже,— 396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої. 397] Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля. 398] Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу. 399] Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить. 400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток 401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!» 402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі 403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого 404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,— думка майнула. 405] Правду дізнатися хоче будь—що; до старечого лона 406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму 407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих, 408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною 409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе 410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181] 411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,— каже,— 412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,— 413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?» 414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись, 415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу 416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,— 417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене 418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє. 419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди 420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові 421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті 422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!» 423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні 424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув; 425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся. 426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця 427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити, 428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись. 429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла 430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.