Метаморфози

162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти 163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля. 164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить 165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне, 166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім. 167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні 168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали. 169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів 170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру. 171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей, 172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо 173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить. 174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий: 175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176] 176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком 177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати. 178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря 179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні. 180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю, 181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити. 182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць — 183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично 184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя 185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє — 186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле. 187] То зігріває його, то висушує рани криваві, 188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу… 189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна. 190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий 191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,— 192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі: 193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,— 194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі, 195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия. 196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! — 197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу. 198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна 199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили! 200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати 201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною. 202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти 203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі — 204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці. 205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра. 206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш. 207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний 208] Воїн—герой; на пелюстці і ймення його прочитають». 209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує, 210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши, 211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра, 212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї 213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього. 214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани, 215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!» 216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив. 217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта; 218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків, 219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.