Метаморфози

600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — 601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,— 602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? — 603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє, 604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде: 605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же 606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук. 607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши, 608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!» 609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька 610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись? 611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий, 612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя 613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене! 614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода. 615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих? 616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий? 617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському? 618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув 619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться? 620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа! 621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась 622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада. 623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу? 624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила 625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним! 626] Отже, впаде через те, що будь—що хотів жити зі мною? 627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине? 628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь, 629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене! 630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! 631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу! 632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе! 633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша, 634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,— 635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» — 636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала — 637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить. 638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу. 639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці 640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся 641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє». 642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні. 643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром. 644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,— 645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186] 646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати 647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє 648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим. 649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши, 650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, 651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила. 652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє 653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній. 654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули 655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі. 656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! — 657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно! 658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене! 659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея 660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька. 661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала, 662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.