Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!»
573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] «Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?»
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,—
580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,— промовив,—
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,—
585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.
588] «Скіфська стріла так не мчить»,— захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.
600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,—
602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —
603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.
607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!
614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь—що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,—
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» —
636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,—
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє
648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.
649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,
650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,
651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.
652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє
653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.
654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули
655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі.
656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! —
657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!
658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!
659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея
660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.
661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,
662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.
Перейти на страницу: