«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.
Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: «Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно... Усе тепер модно. Навіть їжа». Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: «Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна».
— То дуже приємно. У вас благородна кров...
— Благородна,— Грак узяв керівництво в свої руки.
Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.
— Пробачте,— нарешті вставив і своє слово Сідалковський.— Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити...
— Знаю,— раптом сердито випалив Чудловський.— Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?
Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.
Сідалковський кивнув на Грака.
— Пс! — поморщився Філарет Карлович.— Я гадав, то є ви, Сідалковський.
— Я себе не нав'язую,— гордо заявив Грак.
— То я перепрошую, ви, до холери, з характером.
— У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз,— підтримав Сідалковський.
Зося підвелася.
— Тату, дозволь, я залишу вас,— вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.
— Як звати цього красеня? — показав Сідалковський на кота.
— Досифей.
— Мишей ловить? — вирішив підтримати розмову Грак.
Чудловський вибухнув:
— Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?
Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.
— Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все...
— Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих боїться. Зрозуміло?
— Ще раз пробачте, тату...
«Заграв. Грак почав перевтілюватися. Ні, в нього таки щось є»,— Сідалковський ледве стримував посмішку.
— Слухайте, ви! Я ще вам не тато. Мене звати Філарет Карлович. Так буде й надалі. Навіть тоді, коли Зося вийде за вас заміж. Якщо ця пригода колись, до холери, трапиться. Мені особисто ви не подобаєтесь. У вас, знаєте, якесь видовжене обличчя. Наче вас годували, перепрошую, у дитинстві без ложки. Ще раз перепрошую, немов з корита.
Грака ніби вдарило струмом. Він завівся, як електровіник, і закрутився на місці. З рота почала виділятися пара. Кільцями.
— Але мені не з вами жити, а з вашою донькою. І крім цього, ви нічим не кращі за мене, Очі — як у рака. Та ще й самі довгі, сухі, як московська напівкопчена...
— Псякрев! — спалахнув Чудловський і справді став як варений рак.— До холери! Я вас викину у вікно і не пожалію шибки. У мене в цьому ділі є досвід. Можете мені повірити.— Чудловський зірвався з місця. У його кістлявій руці блиснув ніж із чистої неіржавіючої сталі. Грак заплющив очі. Сідалковський завмер на місці.
РОЗДІЛ IX,
в якому розповідається про суміжну професію Бубона, божественні місця, хінді, біблійську бороду, про жінок взагалі і двох дам зокрема
Бубон трясся на задньому сидінні тролейбуса, як буйок на дніпровських хвилях. Він їхав невідомо куди, бо їхав за Євою. Єва сиділа попереду. Сама. Карло Іванович ззаду, в оточенні студентів. Він двічі підряд, майже після кожної зупинки, перевернув свій берет.
— Ілюзіоніст на пенсії,— посміхалися студенти і просили Бубона показати ще якісь фокуси.
Бубон форкав, як тюлень, і це студентів також смішило. Карло Іванович гнівався, але й це впливало на студентів по-своєму, і вони дружно заливалися сміхом.
Роль приватного детектива Карлу Івановичу то подобалася, то набридала. Коли щось траплялося цікаве і в нього виходило, як у кращих сищиків з пригодницьких романів, Бубон цвів, наче півонія, вирощена дбайливими руками Мацести Єлізарівни, коли ж потрапляв в отаку ситуацію, як зараз, хотілося ляпнути беретом об тротуар і плюнути в урну. Карло Іванович, як істинний киянин, не дозволяв собі плювати, як він казав, на місто і ніколи не викидав талончиків чи трамвайно-тролейбусних квиточків на тротуар, а тільки в урни.