«Аристократ» із Вапнярки

На подвір'ї з'явився Філарет Карлович. Він був такий високий, як київська телевізійна вежа. Над парканом погойдувалася сонцесяйна чуприна і, як два пшеничні колоски, загрозливо стирчали в різні боки вуса. Сідалковському стало якось не по собі. Філарет Карлович витяг шию, наче гусак, і перехилився коромислом через паркан, глянув, хто прийшов. Після цього сховався і якийсь час розглядав їх ще й через вічко у хвіртці, ніби хотів роздивитися гостей не тільки згори, а й збоку. І лише тоді впустив, гаркнувши до собаки:

— Султан! На місце!

Здоровенний пес — суміш дворняги із сенбернаром — помахав важким хвостом і покірно пішов чи то до якоїсь машини, чи до амфібії, поруч якої стояла висока собача будка. Тут усе було високе: будка, паркан, будинок, одвірки і навіть дерева. Грак явно випадав з цієї високої гармонії.

— Ваш майбутній друг,— шепнув Сідалковський Гракові на вухо, показуючи на пса.— Не Султан, а Цербер з царства Аїда. Між іншим, реагує на обидві клички однаково.

Грак розізлився. Цербер теж.

— А он там,— показав кивком голови Сідалковський, поки Філарет Карлович зачиняв хвіртку,— ваше придане: амфібія — «сором'язлива красуня».

Чудловський мовчки підійшов і потиснув обом руки, так наче почергово вручав нагороди.

— Добрий день! — вирвалося у Грака. Філарет Карлович обернувся і поглянув на нього згори вниз. Грак йому не сподобався. «Комашня. Не Грак, а комаха»,— подумав він і ступив на східці із цементу марки «500» плюс «700» поміж двох гіпсових сфінксів жмеринського виробництва.

— Геракл прийшов здійснювати одинадцятий подвиг...

— Я зараз втечу,— перебив його Грак.— Я йому не сподобався.

— А пані Віленській?..

— Йди ти до біса. Я тікаю,— раптом повідомив Грак.

— Огляньтесь назад. Цербер на місці. Ви можете тільки через його труп,— мовив Сідалковський, сідаючи на лавочці ґаночка.— Вихід один: через серце Чудловського до серця Зосі.

З сіней гукнули. Сідалковський підвівся, переступив поріг і щез у темряві. Грак для чогось зігнувся, хоч одвірок був так високо, що коли б він хотів підстрибнути, то не дістав би навіть рукою.

— Грак, у вашій душі сидить раб. Чого ви згинаєтесь? Ви сюди на коні Пржевальського можете в'їжджати, як Калігула в сенат.

У коридорі спалахнула електролампочка, осаджена мертвими мухами невідомо якої давності, пилюкою і павуками.

— Довго не перегоряє або її ніколи не вмикають. Це світло подане на честь вашого прибуття, Грак.

— Сідалковський, ще одне слово — і я піду... Ти знущаєшся з мене. Замість того, щоб морально підтримати, ти смієшся. Тобі легко жартувати.

— Грак, не будьте дитям. Витріть ноги і не забудьте поцілувати Зосі ручку. Генералові це може сподобатися.

Зайшли. Кімната швидше нагадувала вестибюль чи фойє кінотеатру, ніж світлицю. Зі стелі звисала величезна люстра. Замість лампочок виструнчилися свічечки, схожі своєю стрункістю на генерала Чудловського. По праву руку висіли портрети швидше з династії Бісмарка чи Вільгельма, але аж ніяк не з династії Чудловських. Ліворуч — гарний килим, справжні роги марала, патронташ, рушниця і німецький мисливський ніж з ручкою у вигляді заячої ніжки. Посередині, якраз під люстрою, стояв круглий, щедро сервірований стіл. Навколо столу, як грізні вартові, стояли чотири дерев'яні стільці з такими високими спинками, як у залі народного суду. Зося, взявшись за спинку одного із них, стояла у позі Пізанської вежі у новенькій і, як на смак Сідалковського, у трохи закороткій для її ніг спідничці. «Таких ніг можна було б так високо і не показувати. Інтриги небагато, а естетичної стрункості ще менше»,— Сідалковський нагнувся і припав своїми пухкенькими губами до блідої, з синіми прожилками Зосиної руки. Філарету Карловичу це й справді сподобалося. Очі його набрали дивовижного відтінку і заграли усіма кольорами веселки. Грак зробив те саме, але в нього вийшло це штучно і незграбно. Чудловський відвернувся.