«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:
— То ви, прошу, теж були там?
— Ні, мені про це товариш Сідалковський розповідав,— Грак знахабнів.
«Невже минуло 15 хвилин? Невже Грак почав уже вступати в реакцію?» — не спускав з нього очей Сідалковський.
— Якось заходили в Перт, Мельбурн і Сідней,— продовжував він, приймаючи вогонь на себе.— Але найцікавіше було в Монако. В одному з їхніх ресторанів доводилося пити. Ну, що я вам скажу? Це небо і земля. Лід і окріп, тараня і жива камбала. У нашому ресторані, коли б ти зайшов і попросив чаю, щоб тобі сказали?..
— Вигнали б як пить дать! — вихопилося у Філарета Карловича.— Або метрдотель сприйняв би це, перепрошую, за глузи.
— От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: «Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?» А я йому, недовго думаючи: «Чаю». Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: «Прошу грузинський». А він до мене: «З лимоном чи без лимона?» — «З лимоном,— кажу,— тільки з цілим».— «Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?» Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із «цукрового Донбасу», кажу йому: «Давай-валяй з цукром». А він мені: «Деволяй»? — «Деваляй,— відповідаю,— не буду, тільки чай». Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?
— Не доводилося,— мовив Чудловський.— Будьмо!
— Ху! — видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував.— Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку,— Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком.— Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий — срібний ніж на подушечці.
— То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? — перепитав Філарет Карлович.
— Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху — збоку по бантику, як на жіночих чобітках,— розмальовував Сідалковський.— Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип...
— Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?
— Чому ж, бував,— не моргнувши оком, мовив Сідалковський.— У мене там багато друзів,— він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського.— Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові — до ваших послуг їхні адреси.
Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат «олів'є», невідомо ким завезений до нас із Франції. «Горошок. Зелений горошок,— мовив сам собі Сідалковський.— Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш... Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься». А вголос тим часом продовжував:
— Заходили і в Щецін...
— Та невже? — у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця.— Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.
Сідалковський не розгубився і запитав:
— З дочками?
— Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?
— Ні. Я українець,— відповів Сідалковський.— У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.
Філарет Карлович поморщився.
— Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти...
— Він із сім'ї відомого професора Сідалковського — доктора ветеринарних наук,— не втримався знову Грак.— Батько його — вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер...
«Платить за Наполеончика. Багато випив»,— Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.