Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Із зали це виглядало інакше:
«Встало, — на думку Романа Корогодського, — найбільше три-чотири десятки. Думаю, що навіть і чотирьох не було… але я хочу розповісти про Стуса, який він був. Він був страшний. В нього був такий стрес, він був блідий і весь такий, ніби його судоми зводили. Я запам'ятав, як він кричав, що це ваша байдужість призведе до того, що буде те, що вже було, — тридцять сьомий рік»[426].
Увесь фільм він просидів, немов на голках: вони, ці людці, не встали, його народ — боїться, його країна — боїться, його держава — боїться, вони — один суцільний-суцільний-суцільний страх, посилений тисячами переляканих очиць, марою вкриває собою всю країну. Бридко, як бридко.
І як пізніше пекло, що Павло Тичина, Павло Григорович, ранні вірші якого так високо цінував, змалів до того, що навіть обурювався, що група молодиків порушила комфортну атмосферу перегляду[427].
Але найпідступнішим був інший парадокс доби тоталітаризму. Люди, які не встали зі страху, від того ж страху після фільму ніби води в рот набрали, думаючи лише про одне: так, ми не виступали, але ж ми були при ц ь о м у, і хтозна, які це ще матиме наслідки. Відчайдушно кинутий камінь провалився в трясовину ситого й забезпеченого життя й жодного розголосу подія в кінотеатрі «Україна» не набула, «такий паралізуючий страх був, що навіть публічні форми протесту, інформації безсилі були»[428].
Коли ввімкнули світло, кожен думав лише про те, заарештують його чи ні. Але хоча до кінця фільму весь кінотеатр уже було оточено спецпідрозділами КДБ й одягнутими в однакові плащі молодиками, арешти не розпочалися. Найімовірніше, десь у верхах не було отримано санкції, а хапати представників еліти «без вказівки» згори КДБ собі не дозволило.
Наступного дня Василь мав намір зустрітися з Валею. Думки про одруження давно вже жили в його голові. Та чи має він після сьогоднішніх подій на це право? Набрякле переляком повітря кінотеатру, яке він нутром відчував усенький фільм, вплинуло й на нього: кожної миті Стус очікував можливої провокації й арешту. Опанував себе лише в університетському ботанічному саду, куди забрів у невеселих думках. Дещо заспокоївшись, купив пляшку доброго вина, й поїхав до гуртожитку.
У вівторок 7 вересня Василь Стус не поспішав, як звично, на десяту до Інституту, а дозволив собі випити кави й, ідучи поверхом, шкірою відчував на собі зацікавлені погляди, що пронизували його звідусіль.
— Тебе викликають до дирекції! — Василь аж здригнувся від цих слів, що ніби проткнули важку, майже ватяну, тишу, що висіла в коридорі Інституту.
— Зараз буду, — недбало кинув, перехопившись кількома словами з Юрком Бадзьом, із яким встиг заприятелювати.
— Зараз тобі запропонують писати пояснення. Усі, хто там був, уже писали. Я, Світлана[429], Михайлина Коцюбинська…
— А що я маю їм пояснювати? — кинув він. — Що заходиться на тридцять сьомий? Що заарештовано відповідального секретаря інститутського журналу, а всі води в рот набрали й роблять вигляд, що нічого не сталося?
Натягнутий, немов струна, Василь навіть не ввійшов, а ввірвався до кабінету заступника директора Інституту літератури Сергія Зубкова.
Набрякле кров'ю обличчя керівника, який уже дістав доброго прочухана по партійній лінії, не обіцяло нічого доброго. «Ну що, голубчику, вляпався, — вібрувало воно злістю й роздратуванням. — Мало того, що собі проблеми створив, так ще й нас під удар підставив! Що ж, із Інституту ти вилетиш, але ще можеш і не сісти, як твій дружок Світличний».
Що саме говорилося за закритими дверима, невідомо, але переказують, що закінчувалася розмова криком. Коли Василь Стус вийшов із кабінету, у нього від нервової напруги тремтіло все тіло. Коли ж у дверях з'явилося розчервоніле й перекошене від ненависти обличчя Зубкова, стало зрозуміло: Стусові в Інституту більше не вчитися.
За кілька годин Стус передав дирекції свої пояснення:
«„ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА“
В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму „Тіні забутих предків“ та його учасників і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки: „Це провокація“, „Це брехня“, „Тут не місце…“ і т. д. І тоді я не зміг стерпіти.
426
Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 83.
427
Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 243.
428
Там само. — С. 245.
429
Світлана — Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя.