Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Проскочивши скляні двері з надписом «ВИХІД», він заховався поміж дерев, видивляючи натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше.
Людський потік рідшав, а її все не було.
— Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку? — не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на нього, але, ніби зіткнувшись із якоюсь невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п'ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку.
У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч.
Проте він відразу не наважився, і лише нові пасажири, які почали заходити на «Гарматній», загрожуючи посісти його — Стусове — місце, підштовхнули підійти до незнайомки:
— Ви пазволітє? — запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність російської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства.
— Пажалуста, — відповіла.
Розмова загрозливо не в'язалася. Втім, несподівано виявилось, що навіть мовчання поруч із нею було приємним.
Біля «Червоного екскаватора» набрякле небо прорвалося мжичкою, що дозволило Василеві — треба підняти вікно, з якого дощові краплини падали прямо на одяг, — знову виявити увагу.
— Ми, виявляється, сусіди, — несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську.
Вона відповіла. Українською!
На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли після 15—20 хвилин ув обох було відчуття, що знаються вони з давніх-давен.
До пізньої ночі — знайомство. Навіть без поцілунків. Василь боявся необережним словом чи дією знищити той химерний і неміцний контакт, який виник у нього з цією жінкою.
— Доля таки вміє обдаровувати, — думав він, прямуючи далеко за північ до гуртожитку.
Так відбулося знайомство Василя Стуса з Валентиною Попелюх. Поет майже не присвячував їй віршів, але всі жіночі образи його поезій та перекладів несуть невловиму печать Валиної особистости. Їй, як Евридиці, він звірятиме найпотаємніше, немов дякуючи за те, що того вересневого вечора вона повірила «правді» й любові ще незнайомого виразу очей, віддаючи себе без жодних застережень чи вимог і повсякчас виказуючи готовність розділити з коханим наслідки якого-будь його рішення.
Для зболеного поета Валя стала королівським призом, адже такої він ще не зустрічав. Йому чомусь зовсім не подобалися інститутські інтелектуалки, які кублилися довкола нього, як раніше не подобалися жінки-Килини, що при зустрічах із ним чомусь втрачали «принади» свого життєвого досвіду, перетворюючись у жінок-на-одну-ніч, а Шура, Шура, яка ще не відболила і, він відчував, болітиме ще доволі довго, Шура залишилася в минулому житті, ері до-Світличного.
Після цієї зустрічі його вже не полишало відчуття, що Валя, Валентина Попелюх, його попелюшка, забезпечить йому те, чого він найбільше потребував: вірність і віру, нехай навіть і без розуміння мотивів його дій.
Коли Василь повернувся до гуртожитку, в його блоці ще не спали. Хтось розважався з новою знайомою, хтось, уже добряче напідпитку, чіплявся з псевдоінтелектуальними розмовами, тож, аби зберегти святість зустрічі, він пірнув у ніч і блукав, аж поки на світанку не придибав до паркану її святошинського будинку.
Тої осени він значно рідше, аніж зазвичай, з'являвся на літературні вечори, вдовольняючись короткочасними зустрічами зі Світличним ув Інституті літератури. Втім, печать закоханости була настільки очевидною, що Світличний навіть не намагався повертати закоханого молодшого приятеля до товариства, даруючи тому можливість віддатися чарам почуття.
За якийсь час Василь спробував читати їй свої вірші. Валя слухала ніби впіввуха, ніби знехотя, і спершу Василь навіть думав, що вони їй — жінці, яка вечорами здобуває фах інженера-авіатора — байдужі. Але коли одного разу, ніби спіткнувшись, увірвав один із них на півслові й, задля експерименту, спробував почитати кавалок іншого, вона відразу відчула це й навіть образилась. За ледь помітними порухами голови чи скупими реакціями Василь вчився розрізняти: подобається — не подобається. Досить швидко Валя стала першим слухачем Стусових віршів, бо він, здається, беззастережно повірив не так, може, її смаку, як відчуттю.
Минала осінь.
Життя потроху вбивалося в розмірену колію. Василь навіть почав виводити Валю в люди, запрошуючи її то на виставку, то на якийсь літературний вечір. Спершу його навіть дещо дратувала її скутість у колі інтелектуалів чи небажання постійно перебувати в прожекторах чужої уваги. Здавалося, Валі цілком достатньо бути його тінню, і хоча Василь постійно повторював, що їй слід бути сміливішою у відстоюванні власних поглядів, думок і відчуттів, але, збагнувши її небажання виставляти на публіку внутрішній світ і побачивши, як вона замикається в мушлі власних переживань і вражень, за жодну ціну не бажаючи змінювати обрану поведінку, вирішив за краще не водити її з собою на вечори, запрошуючи натомість до театру, кіна чи на якусь художню виставку, де існує можливість сховатися від пильних очей.