Василь Стус: життя як творчість

Це просте рішення коханої, яка прийняла все, як є, не дошукуючись ймовірних життєвих прикростей, а навпаки, прагнучи за всяку ціну підтримати коханого в   й о г о   рішеннях, було дуже важливим для Василя: він знайшов ту, яку шукав упродовж багатьох років. Того дня він уперше після арешту Світличного збагнув, що його «патологічна» неспроможність мовчати, коли поруч із тобою чиниться несправедливість, не така вже й безглузда. Виявляється, що в його оточенні чимало людей, які відчувають як він, і як він готові не лише до словесного співпереживання чужої біди, а й можуть допомагати в її подоланні.

Те ж відчуття було й за кілька днів, під час зустрічі з Романом Корогодським, який сказав, що в Центральному державному історичному архіві УРСР, де він часто працював ув архіві, є вільні вакансії, на одну з яких Василь може претендувати. Він, мовляв, уже розпитував про це деяких людей, які, своєю чергою, говорили з керівництвом, що поставило лише одну вимогу: Василь має отримати бодай тимчасову прописку в межах Київської области.

Вражений такою підтримкою з боку малознайомих людей, Василь обіцяв подумати, як щось зробити в цьому напрямку. Бо з одного боку робота в Інституті садівництва навіть влаштовувала його, адже залишалося чимало часу на власну творчість. А з іншого Василеві було дуже шкода тих годин, які він міг би присвятити літературній і науковій праці. Він уже тоді поспішав жити, переймаючись, що може так і не «піднестися до вершин культури світової»[437], а для цього потребував бодай мінімальних умов, які б уможливили працю хоч в якійсь ділянці гуманітаристики. Та й надривний кашель від постійного вугільного пилу дедалі більше мучив, змушуючи думати про здоров'я, про мінімальний відпочинок, що дозволив би залікувати виразку, яка не на жарт доймала.

Розмова з Романом дедалі більше перетворювалася на задушевну бесіду двох давніх товаришів, і Василь, який не надто охоче ділився з оточуючими особистим, прохопився:

«— Ти розумієш, для мене головне в цьому всьому… це щоб знати, що в тебе є дуже міцний тил. От я про неї не маю думати, як і про себе. Бо я про себе не думаю»[438].

Це був час стрімкого зближення з гуртом «священних корів» шістдесятництва, які до 4 вересня дивилися на Стуса лише як на поета-початківця, що пише химерні вірші, а після того визнали його за рівню[439].

Шостого грудня до Леоніди Світличної Василь прийшов у товаристві Євгена Сверстюка та Ліни Костенко.

Засиділись далеко за північ. Розпитували про Івана, говорили про справи, про можливість подальшої реалізації й небезпеки самвидаву, що став чи не єдиною можливістю друкуватися.

Коли Євген із Ліною почали збиратися, Льоля, яка довідалася, що зараз Василь ночує по друзях, запропонувала залишитися в неї.