Василь Стус: життя як творчість

Отож нічого дивуватися, що вже 1964-го Василь часто повертається навіть з неофіційних літературних зустрічей не в кращому гуморі. Важко сказати, як би далі розвивались події, якби держава не виявила своєї нелюдської суті.

Після того, як у жовтні 1964-го до влади прийшов Леонід Брєжнєв, для багатьох стало очевидним, що доба «оттєпєлі» залишилася позаду, попереду — заморозки.

Проте молоде покоління, виховане в атмосфері якщо й не цілковитої, то доволі значної лібералізації СРСР, не хотіло миритися з політикою згортання національного культурницького руху.

Створений того року у Львові Клуб творчої молоді «Пролісок»[413] стояв уже на зовсім інших позиціях, аніж київські культурники. Якщо «громадські» вимоги киян, що так налякали владу, обмежувалися домаганням правди про трагедію в Биківні та відстоюванням, як сформулював це Іван Гель, «культурних прав нації», то метою львів'яни була «Боротьба за державність України», а найрадикальніший поміж них — Іван Гель — не приховував, що був прихильником «не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке — інтеліґентська вигадка»[414].

І лише виважена позиція Івана Світличного, який, за визначенням Михайлини Коцюбинської, був «живим містком»[415] між Києвом і Львовом, переконала членів «Проліска» втриматися від збройної боротьби, обмежившись леґальними формами протистояння — «відкрито говорити про те, що ми думаємо про існуючий режим»[416].

Не дивно, що вже 1964-го Іван Драч попереджує львів'ян про можливість арештів[417]. Проте тоді обійшлось, однак з утвердженням нової влади в Кремлі Україною — найімовірніше, за вказівкою кремлівського ідеолога Міхаіла Суслова — прокотилася хвиля арештів.

Безпосереднім провідником лінії Суслова в Україні був секретар Львівського обкому В. Маланчук. Відтак не дивно, що найбільше заарештованих було саме в Західній Україні. У Львові, зокрема, заарештували братів Горинів, І. Геля, М. Осадчого, М. Косіва, С. Батуріна, Г. Садовську, М. Зваричевську, М. Масютка, Я. Менкуш; у Тернополі — І. Герету та М. Чубатого; у Луцьку — В. Мороза та Д. Іващенка, ув Івано-Франківську — М. Озерного, В. Іванишина та П. Заливаху. У центральних реґіонах арешти були менш масштабними, і, за винятком І. Світличного[418] в Києві та С. Караванського в Одесі, оминули найвідоміших шістдесятників. Цілком імовірно, що Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був проти арештів, бо вважав, що це посилить вплив Маланчука в усій Україні. Проте й він не міг опиратися арештам тих, чиї зв'язки з західними «радикалами» здавалися слідчим очевидними.

Виразною була неузгодженість дій і навіть певна розгубленість влади. В «Літературній Україні» навіть вийшла стаття вже заарештованого М. Масютка, і далі тривала дискусія довкола надрукованої раніше рецензії М. Косіва, у жовтневому числі журналу «Мистецтво» була надрукована репродукція картини заарештованого Панаса Заливахи, а мовознавці з АН УРСР на семінарі для працівників преси весною 1966-го згадували статті М. Озерного та С. Караванського.