Василь Стус: життя як творчість

Лише під кінотеатром «Україна» Василь довідався, що Івана заарештовано. І хоча жодних подробиць ніхто не знав, виглядало, що Світличний таки їсть «казенні» харчі.

Настрою дивитися «Тіні забутих предків» не було, телефон Світличних і далі мовчав, але Василь вирішив зайти до зали.

Відшукавши своє місце, гепнувся в крісло, намагаючись за всяку ціну навести лад у думках: що робити? як допомогти Івану? чи варто якось протестувати? та й чи допоможуть Іванові його протести? але ж хіба можна мовчати, коли новознайденого товариша, який непомітно став найближчим другом, несправедливо — безперечно, несправедливо — кинуто до в'язниці?

Що буде тепер з тим колом, що згуртувалося навколо Івана, де так приємно було зустріти давно не баченого письменника? Як допомогти Льолі? Як взагалі жити без дому Світличних, де тебе завжди привітно приймали доброзичливі господарі?

Стус пригадав, як, ніяковіючи, колись уперше піднявся на той п'ятий поверх на Уманській, де мешкало подружжя. Як переступив поріг, не знаючи, куди приткнути шапку, яка чомусь виявилася майже смішною в його руках, як ледь не розбив у малесенькому коридорчику якусь керамічну цяцьку й так сприкрився від цього, що мав намір одразу ж піти геть, але, піднявши очі, побачив таку людську приязнь «вусатого господаря» і господині Льолі, що за кілька хвилин уже й не згадував, через скільки вагань довелося пройти, поки перед ним не відчинилися двері квартири Світличних.

Таким болем відгукнулася у Василевій душі ця згадка, таким відчаєм війнуло, так боляче стало від цієї несправедливости, що все єство Василя почало вимагати дії. Несамохіть він почав підніматися зі свого місця й похопився аж тоді, коли побачив, що на сцені Сергій Параджанов і Юрко Якутович[422] надають слово Івану Дзюбі.

— Господи, — мучився Василь, — як можна говорити про мистецтво, коли вчора по всій країні прокотилася хвиля арештів?

Дзюба почав дякувати художниці костюмів Байковій, яку чомусь обійшли увагою організатори. Вручив їй букет квітів. Після цього повів мову про те, що в той час, як культурна громадськість України вітає світове визнання фільму «Тіні забутих предків», зовсім поруч, майже за стінами цього залу, тривають арешти. Заарештовано Івана Світличного, Богдана та Михайла Горинів…[423]

Далі говорити Дзюбі вже ніхто не давав. Першим на нього кинувся директор кінотеатру, почав кричати, виштовхувати зі сцени. Заревла сирена.

«І в цей час, — згадує Іван Дзюба, який тоді все ще стояв на сцені, — піднявся Василь. Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцеї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся[424], ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа»[425].