Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Василь Стус: життя як творчість
Василь Стус: життя як творчість - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Василь Стус: життя як творчість

Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:

Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував ув епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета — Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга — це Василь Стус очима дослідника й сина на тлі «запізнілого націєтворення».
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
1 ... 98 99 100 101 102 103 104 105 106 ... 204
Перейти на страницу:

До третьої Василь розпитував про Симоненка, інших літератів, які проходили свої літературні університети в Світличного, а тепер поховались по шпарах і бояться сказати щось на захист свого вчителя[440].

Тієї ночі в квартирі на Уманській з'явився один з кращих публіцистичних Стусових віршів:

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить, він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив.
Прости мені, недільний мій Хрещатик, що, сівши сидьма, ці котли топлю в оглухлій кочегарці. Що терплю, коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, що, читаючи, люблю твоїх Орхана, Незвала і Данте, в дев'яте коло прагнучи стремлю. Моє ж досьє, велике, як майбутнє, напевне, пропустив котрийсь із трутнів. Із тих, що білий світ мені окрали, окравши край, окрали спокій мій, лишивши гнів ропавий і кривавий і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав. Чи людська добрість — тільки доти добрість, поки без сил, без мужності, без прав запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить?
Коли тебе, коханий, покарають — куди втечу від сорому й ганьби? Тоді прости, прощай, проклятий краю, вітчизно боягузів і убивць.
6.12.1965[441]

За всім цим спостерігали уважні й злі чужі очі. Пізніше з'ясувалося, що Ліна Костенко, Євген Сверстюк та Василь Стус на гостини до Льолі прийшли не самі, а з «хвостом». І коли близько першої той виявив, що до дружини Світличного зайшли два чоловіки та одна жінка, а вийшов лише чоловік із жінкою, про це відразу стало відомо Іванові.

Наступного дня слідчий, ніби між іншим, єхидно запитав:

— Іване Олексійовичу, чи не цікавить Вас, у чиєму товаристві проводить ночі Ваша дружина?[442]

Світличний обірвав розмову, хоча хто знає, яким зусиллям волі вдалося йому здолати сумніви й підозри, неминучі в кожного заарештованого, цілковито відрізаного від будь-якої інформації з волі.

Тими ж днями Валиного батька, Василя Карповича Попелюха було викликано на бесіду до секретаря парторганізації.

У кабінеті був невідомий чоловік у цивільному. Майже три години тривала розмова, під час якої Василя Карповича переконували, що він мусить вплинути на дочку, яка збирається вийти заміж за безробітного (Стус саме забрав трудову з Інституту ботаніки, сподіваючись після весілля влаштуватись на посаду молодшого наукового співробітника історичного архіву).

— Що ж подєлаєш, єслі вона його любить, — казав Василь Попелюх, пропускаючи повз вуха «залізні» аргументи гебістів. — Ми говорили з нею. Це — судьба.

Саме так «дєдя» описував цю важку розмову, коли незадовго до його смерти я просив пояснити мені, як він, комуніст із тридцятих років, дав згоду на шлюб дочки з людиною, яка відверто протиставляла себе державі. «Судьба, — казав він. — І потом, Валя тоді світилась од щастя».

І більш нічого. Для нього оті «судьба» і «любов» були значно важливішими за всі практичні резони. І настільки багато те все для нього важило, що він узяв доньчин бік навіть усупереч тому, що дружина Ольга цей шлюб, м'яко кажучи, не схвалювала.

Хай там як, а переконавшись, що змінити Валине рішення їм не вдасться, батьки наполягли — мовляв, перед людьми буде соромно — справляти весілля, хоча молодята думали обмежитися лише церемонією в ЗАГСі.

Свідком на весіллі мав бути Леонід Селезненко. Щоправда, коли надійшов час оформлювати документи, з'ясувалося, що він забув паспорт. Отож свідком став Юрко Покальчук.

Василь на добрі півгодини запізнився до нареченої: довго вибирав із Р. Корогодським квіти на Бесарабці, телефонував сусідам Стусів у Донецьк, щоб з'ясувати, чи приїдуть батьки… Валя — в розпачі: час женитися, а жениха нема… Коли всі нарешті зібралися, виявилося, що до процедури ще залишилося чимало часу.

вернуться

440

Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.

вернуться

441

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 93—94.

вернуться

442

Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.

1 ... 98 99 100 101 102 103 104 105 106 ... 204
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)