Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
До третьої Василь розпитував про Симоненка, інших літератів, які проходили свої літературні університети в Світличного, а тепер поховались по шпарах і бояться сказати щось на захист свого вчителя[440].
Тієї ночі в квартирі на Уманській з'явився один з кращих публіцистичних Стусових віршів:
За всім цим спостерігали уважні й злі чужі очі. Пізніше з'ясувалося, що Ліна Костенко, Євген Сверстюк та Василь Стус на гостини до Льолі прийшли не самі, а з «хвостом». І коли близько першої той виявив, що до дружини Світличного зайшли два чоловіки та одна жінка, а вийшов лише чоловік із жінкою, про це відразу стало відомо Іванові.
Наступного дня слідчий, ніби між іншим, єхидно запитав:
— Іване Олексійовичу, чи не цікавить Вас, у чиєму товаристві проводить ночі Ваша дружина?[442]
Світличний обірвав розмову, хоча хто знає, яким зусиллям волі вдалося йому здолати сумніви й підозри, неминучі в кожного заарештованого, цілковито відрізаного від будь-якої інформації з волі.
Тими ж днями Валиного батька, Василя Карповича Попелюха було викликано на бесіду до секретаря парторганізації.
У кабінеті був невідомий чоловік у цивільному. Майже три години тривала розмова, під час якої Василя Карповича переконували, що він мусить вплинути на дочку, яка збирається вийти заміж за безробітного (Стус саме забрав трудову з Інституту ботаніки, сподіваючись після весілля влаштуватись на посаду молодшого наукового співробітника історичного архіву).
— Що ж подєлаєш, єслі вона його любить, — казав Василь Попелюх, пропускаючи повз вуха «залізні» аргументи гебістів. — Ми говорили з нею. Це — судьба.
Саме так «дєдя» описував цю важку розмову, коли незадовго до його смерти я просив пояснити мені, як він, комуніст із тридцятих років, дав згоду на шлюб дочки з людиною, яка відверто протиставляла себе державі. «Судьба, — казав він. — І потом, Валя тоді світилась од щастя».
І більш нічого. Для нього оті «судьба» і «любов» були значно важливішими за всі практичні резони. І настільки багато те все для нього важило, що він узяв доньчин бік навіть усупереч тому, що дружина Ольга цей шлюб, м'яко кажучи, не схвалювала.
Хай там як, а переконавшись, що змінити Валине рішення їм не вдасться, батьки наполягли — мовляв, перед людьми буде соромно — справляти весілля, хоча молодята думали обмежитися лише церемонією в ЗАГСі.
Свідком на весіллі мав бути Леонід Селезненко. Щоправда, коли надійшов час оформлювати документи, з'ясувалося, що він забув паспорт. Отож свідком став Юрко Покальчук.
Василь на добрі півгодини запізнився до нареченої: довго вибирав із Р. Корогодським квіти на Бесарабці, телефонував сусідам Стусів у Донецьк, щоб з'ясувати, чи приїдуть батьки… Валя — в розпачі: час женитися, а жениха нема… Коли всі нарешті зібралися, виявилося, що до процедури ще залишилося чимало часу.
440
Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.
441
Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 93—94.
442
Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.