Василь Стус: життя як творчість

З якихось причин   д о л я   Василя Стуса видовжилась у часі й досі служить лакмусовим папірцем справжности, вкотре доводячи, що людина — попри всі обставини — таки спроможна здолати свій страх і стати гідною свого покликання. Певен: коли б працівники ЦК КПУ і КДБ України, які прийняли 1972 року рішення засудити поета, усвідомлювали, що самі ж творять національний міт незламности українського духу, вони б ніколи не довели висмоктану з пальця і «зав'язану» на протистоянні П. Шелест — Л. Брєжнєв[2] справу до суду (зрештою, цілком можна було залишити В. Стуса, як М. Рубана, у психушці, куди його було відправлено на обстеження). Але сталося саме так, і це — ще одне свідчення всесильности Долі[3] — тієї недосяжної розуму субстанції, вірність якій була головною метою останніх десятиліть Вашого життя. Втім, владний заклик Ви відчули ще у ранньому дитинстві, ще не осягаючи його розумом, але вже відчуваючи: я — покликаний. Ви були чесними з собою і людьми, а тому сьогодні навряд чи хто зможе сказати, в чому Ви корились диктату Долі, а в чому коригували його надлюдською вимогливістю до себе.

Свого часу та ж Доля — у якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віру, будень і свято — примусила Стусових батьків перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки до робітничого Сталіно, а самого Василя погнала звідти до Києва, міста, яке неодноразово виштовхувало його з себе як чужорідне тіло, аби вже по смерти вшанувати яко героя. Доля випробовувала поета щораз новими шляхами та випробуваннями, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало, попри все, максимально реалізовувати — «тратити» — себе. Постійна готовність за всіх обставин максимально наповнювати життєву мить і дозволяє сьогодні говорити про феномен Василя Стуса — людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і…

Однак пропонована читачеві книга — не лише про Василя Стуса. Адже ким би він не був, кого б не творив із себе, його залежність від соціально-культурно-політичних умов, у яких випало жити, настільки значна, що для розуміння справжніх мотивів учинків поета обов'язковим є висвітлення його «соціальної історії», бо соціум впливає навіть на асоціальну людину. Що ж тоді говорити про В. Стуса, вся особистість якого підпорядкована «загальному, соціальному, у всіх його конкретно-історичних зв'язках і опосередкованостях»[4]. І як би не хотілося сьогодні багатьом літературним критикам звільнитися від соціального, забарвленого негативними стереотипами не такого вже й далекого минулого, надто очевидною є залежність художника від оточення, традиції, соціального стану та звичного середовища. Нехтування ж цим аспектом лише допомагає приховати елементи станової й соціальної зради, зречення традицій і коренів — первнів, на яких зростав і яким упродовж усього життя зберігав вірність Василь Стус.