Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Так і жили. Час від часу Валя приходила до гуртожитку, технічно-природниче товариство якого того року поповнилося філологічним новоприбульцем — Юрком Покальчуком[406].
Перше знайомство вразило. Випускник Лєнінґрадского інституту східних мов щедро ділився зі старшим товаришем по аспірантурі знаннями Сходу, хоча досить швидко Василю стало зрозуміло, що вони й не аж такі глибокі, як звик здобувати він.
Проте коли Льоня Селезненко прохопився, мовляв, пурхає по всьому, «трошки там, трошки там, ніде солідно, все йому легко… як балерина з валізкою»[407], Василь одразу осадив його: не можна за кількома враженнями виносити остаточні присуди. І коли наприкінці року Юрко потрапив до лікарні, Василь став чи не єдиною людиною, яка реґулярно відвідувала хворого. Причиною були, може, навіть не стільки дружні взаємини, які ще не встигли скластися, як усвідомлення того, що цілковита самотність Юрка — не найкращі ліки від хвороби. Як згадує Іван Дзюба, сильна воля Василя завжди була «спрямована на утвердження моральної високости і чистоти, настільки ця сила волі була, що він ні найменшого ні в чому попуску собі не давав… треба поїхати до друга, який захворів. Пізній час, втома. Хтось би інший сказав — я це залишу на завтра, трошки не такий втомлений буду, трошки більше часу буде… Він робив це негайно… Коли виникала якась потреба моральної реакції на якісь речі, він це робив тут же, негайно, не рахуючись ні зі своїм станом, ні з втомою, ні з якоюсь своєю ситуацією»[408].
Ця готовність завжди й за будь-яких обставин обстоювати чужий біль як власний чи виступити на захист кимось поневажених моральних цінностей, що так вражало Стусових товаришів по ув'язненню, була властива поетові ще в Києві й повсякчас проявлялася в буденному житті, де зберігати максимальну зібраність особливо складно.
Свято кохання затьмарювали лише звістки з дому: батьки нервували, що в сестри, яка навесні народила дочку, не складається родинне життя. Як міг, він заспокоював батьків і підтримував сестру, бо нічим іншим — і це дратувало найбільше — зарадити не міг.
Часто Василь нишком «тікав» із приміщення Інституту літератури й ішов до Музею українського мистецтва, де працював Дмитро Горбачов. Завдяки йому Василь мав можливість переглядати не лише експозицію, а й ті картини, що зберігалися в сховищах музею. Горбачов каже, що Стус уже тоді мав вироблений мистецький смак: «він вирізняв першокласних художників від другорядних. Петрицький, скажімо, йому дуже подобався. Бойчукісти… Речі кубо-футуристів українських йому теж були до снаги… він говорив про це мало. Я тільки бачив жваву реакцію на ці речі. А говорив мало тому, що взагалі про це мистецтво тоді тяжко було говорити навіть мистецтвознавцям»[409].
Дивовижне багатство українського малярства, що відкривалося Стусові, вабило його до музею, адже в Донецьку він був абсолютно нічого не знав про український живопис.
23 жовтня 1964-го Василь Стус знову «був… у Музеї у Діми Горбачова. Бачив родину (з триптиха Ф. Кричевського), Катерину. Бачив Пальмова (тема війни, хати, зелено-важкий фон, прапор, літаки etc). Другий холст — мати з дитиною — опрощені статури з химерно важким і вагомим густо-кольоровим фоном. Чудові „Інваліди“ А. Петрицького, відзначені десь у 1930 р. першою премією. Гарна, ребриста гама, жорстока і жорстка.
Чудові речі Пальмова-Рибалка, композиції інші з недоробленими планами. Тони розкладені. Богомазов — бог! Його „Пильщики“ — то незрівнянна штука; така ж — портрет дружини. Кубізм, тут відбитий. Гарні мотиви Кавказу і кішка. Гарна тюрма з похмуро-синьо-сизим розгніваним небом. Біла пляма — сова. Бачив порізаний холст (портрет Пастушенко?) одного з бойчукістів — Цедляра»[410].
406
Пізніше, користуючись із доброго знання Юрієм Покальчуком іспанської, Василь Стус запропонував йому зробити спільні переклади з Лорки, яким на той час обоє захоплювалися
407
Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. — С. 248.
408
Іван Дзюба // Нецензурний Стус. — С. 234.
409
Дмитро Горбачов // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 198.
410
Щоденникові записи Василя Стуса на кількох аркушах 1963—1964 pp. — Зберігається: ІЛ НАНУ, фонд 170, од. збер. 1201, арк. 2.