Василь Стус: життя як творчість

— Невже тобі сподобався цей нахаба? — питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги.

Він, втім, лише повернув голову їй услід.

— Нам по дорозі, — констатував, коли вона повернула в напрямку «Більшовика».

Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під'їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спостерігає за нею, ніби зважуючи: «їхати — не їхати».

— Який нахаба! Теж мені, оцінщик, — обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. — Може й нахаба, але ж ти вже відчула, яким теплом тебе оповило, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі.

Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів.

На під'їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молодика в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалась на яскравий кінокадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, трансформувавшись у приємний і дивний спогад.

Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нагло й тепло поїдав її на «Хрещатику».

Василь, який довго не міг вирішити, сідати до одного вагону з цією дивною жінкою, чию постать його погляд несподівано впіймав на ескалаторі, одразу виокремивши з загалу одноманітних киянок та прибульців, чи все ж у інший, щоб непомітно спостерігати за нею, вскочив до сусіднього вагону, коли двері ледь не зачинилися перед носом.

— Встиг, — подумав він, пробиваючись до віконця торцевих дверей і намагаючись не випустити з поля зору риси обличчя, що несподівано швидко ставали рідними. Він насолоджувався певною розгубленістю жінки, побоюючись зізнатися в тому, що йому до нестями приємно спостерігати за нею. Йому було приємно бачити, як вона заглиблюється у себе, як не звертає уваги на хтиві погляди молодиків, котрі, як і він, не відводили очей від молодої жінки, яка самотньо їхала в майже порожньому вагоні вечірнього метра.

На «Політесі» він перебіг до її вагону й був навіть сприкрений, що, заглиблена в себе, вона не звернула на це найменшої уваги. Жінка не підняла голови навіть тоді, коли він майже зачепив її, проходячи повз неї.

Майже образившись на таку неувагу, Василь обігнав натовп вечірніх роззяв і ввівгнався в східці ескалатора. Ступивши на східці, він чомусь одразу ж пошкодував, що не наважився в вагоні заговорити:

— А раптом там, нагорі, на неї чекають. Чоловік, із яким вона зустрічається, подруга, це ж так незручно буде стежити за ними двома. Але як знайомитися? Будь-що-будь, на вулиці я таки підійду до неї. Обов'язково підійду, — вирішив Василь.