Метаморфози

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне 636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі 637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти. 638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись, 639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле 640] Вогнище дому свого й подається за братом—вигнанцем. 641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють 642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само 643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168] 644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців, 645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів. 646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі, 647] Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера — 648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора. 649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю, 650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся, 651] Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя. 652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу, 653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній 654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум: 655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені, 656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу. 657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне, 658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити? 659] Зразу ж, неначе живиця—сльоза, що сочиться з надрізу, 660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту, 661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону, 662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою, 663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка, 664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення 665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.