Василь Стус: життя як творчість

Донецький будиночок його батьків став сховком, де, наодинці з собою, Василь прийняв низку важливих рішень, головним із яких було уникати, по-можливости, відкритих протистоянь виразно політичного характеру, і більше уваги приділяти праці літературній і, може, науковій. Хоча останню, якщо вірити листу до Ігоря Нижника від 22 березня, поет сприймав за вимушений компроміс: «Стусові кортить бути науковцем, то ти йому не вір. Він — нéвір»[403]. На той час здавалося, що, навіть попри «згортання» політики відносної демократизації країни, «не лізти на рожен» може виявитися цілком досить, аби мати можливість для активної творчої праці. Але світ і Доля запропонували йому такі жорсткі умови, що нічого з продуманого здійснити не вдалося.

У цей час і в творчості, і в нотатках, і в самих обставинах Василевого життя дедалі очевиднішою стає печать обраности. Незбагненні зиґзаґи життєвих колізій швидко зближують його з тими, хто раніше виявився на передовій боротьби ідей, і хоча погано облаштоване суденце з пасажирами-«шістдесятниками» набагато раніше відійшло від берега надії, самотній Стусів човник несподівано швидко наздоганяв їх. Сприяло цьому й уповільнення руху заблукалого суденця, зумовленого розгубленістю й чварами пасажирів. Самітнику ж допомагала Доля, що завжди напинала вітрила попутним вітром. Та й сам керманич уміло обирав курс, не допускаючи мимовільного розслаблення і виявляючи повсякчасну готовність до остаточного вибору.

1964-го, знаходячись у полоні таких близьких йому екзистенціальних ідей, Стус відчув, що нарешті наздоганяє попередників. І це виявилося настільки приємним і бажаним, що він був готовий платити яку-будь ціну, аби не втрачати відчуття причетности до того високого, що пов'язувалося з іменами шістдесятників.

Повернувшись до Києва, Василь відразу відчув себе так, ніби й не було півторамісячної неприсутности. Із різноманітних практик, експедицій і відпусток поверталися друзі, які знову почали збиратися на вечорах. Почастішали й зустрічі з Іваном Світличним. Клопоти, особливо в стосунках з «дещо дивним» керівником, академіком Шамотою, були не надто приємними, але й не здавалися надмірною платою за те позитивне, що Василь Стус здобув завдяки аспірантурі. Тож мусив терпіти.

Одного вересневого вечора повертався до гуртожитку більш роздратованим, аніж завжди. Останні події та звістки — виключено зі Спілки художників Панаса Заливаху, нагінки на львів'ян, посилення ідеологічного тиску в Інституті літератури, неприємності в Івана Світличного — якось особливо нуртували й не давали можливости зосередитися.

Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до станції метра «Університет». Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він вийшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю…