У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Ні з чим цього разу повернулася Домашка зі школи, віднісши оту заяву. Директора не було досі випущено, а завпед сказала дівчині, що круп та картоплі лишилося в них так мало, що скоро і сніданків дітям не буде з чого готувати, а отже, допомогти їм школа більше не може. Домашка хотіла побачити вчителя Жабка Петра Овдійовича, але його того дня викликали міліціонери в Чигирин на якийсь допит, і вона вернулася, не сповістивши йому про матір.

- Усіх школярів, мамо, учительки обшукували на воші сьогодні, то в наших не знайшли, а в інших багатьох знайшли чимало і випровадили додому, - намагалась Домашка хоч якось утішити матір у горі і відчаї. – Завпед мені сказала, що ми молодці, бо і без батьків не в нужі  ходимо та живемо при вбогості.

- Слава Богу, що хоч цей сором моє повернення вчасно попередило,- перехрестила себе мати у відповідь на сказане дочкою.

Того ж підвечора, як поприходили діти зі школи, Ганна довідалася, що й у них були  заготовачі лишків, але нічого не взяли, бо дід Самоха показав, як поховати все в сніг та у підпілля, побачила й довідку школи на видану дітям поміч збіжжям, яке не підлягає експропріації, і зрозуміла, що без помочі школи діти уже б вимерли з голоду. Зауважила вона і надію Домашки на ходіння в школу, але задовольнити те бажання не схотіла, бо подумала, що дістане пряжу та замовлення на ткання, і вдвох вони, може, щось і  зароблять.

Дала Оксана якогось дня чиєсь замовлення Ганні, хоч і за геть низьку оплату, і та вернулася із пряжею, як заведена. У радості вони із Домашкою мотали, снували, напинали на верстат, марудилися і гнули спини, поки заткали щасливо початок полотна. Шліхтила основу пряжі Ганна більше для годиться милом, бо борошно, дане їй для шліхти, вирішила приберегти для бовтаниці–затірки дітям. Отого ж вечора Домашка похвалилася матері, що по дорозі до школи зустрічала її тітка Варка Скачківна і чомусь розпитувала, як вони там у її спадщині живуть і що чувати про батька.

Ганна згадала, що вона так і не знайшла часу і можливості подякувати господині хати по спадку, розцінивши те, як свій злочин і нехлюйство, та вирішивши при першій нагоді навідати її, тим паче, що знала тепер, де вона живе, і хоч словами віддячитись тій за оцю спасенну хату на відшибі. Їй навіть у сні привиділася Варка тієї ночі, хоч не могла б розповісти, як та чому. Отож, бештала себе, і школярів випроваджаючи, і вже блятом грякаючи та човником кидаючи, і не зчулась, як до них зненацька зайшла якась гостя.

- Добридень вам у хаті, - розтягала жінка слова. – Варка Скачківна я, - промовила, розглядаючись. – І не взнати хати, в якій народилася і росла, а ви нівроку, бачу, і стріху полатали, і хижу очепурили, і нужник поновили, і криницю почистили та цямрини прибили, а це вже і верстатом обзавелися. Дізналася від діда Самохи про вас, а прийти все не було коли.

- Хіба то, добра жінко, вам треба іти до нас – нам до вас, - чомусь злякалася Ганна гості. – Сідайте, добра господине, у своїй хаті, бо ви ж удома, і пробачте нам, невігласам, за нечемність.

- Яка я тут, Ганнусю, господиня? – зітхнула прийшла, присідаючи на лаву. – Я тепер і в себе он як чужа, - приклала вона раптом руку до скривленого в плачі рота. – Забрали ж, повірте, все, що було! Голою лишили з сином, як обпарену курку. Ще слава Богу, між нами мовлячи, що корову вчасно продала, то хоч грошей не знайшли, та і вони тепер сміттям стали, - витерла вона хусткою очі.- Гармаші ж вам родичі?

- Палазя – сестра чоловікова, а мені ятрівка, - присіла на ослінчик і Ганна під верстатом, подумавши, що та ні разу не поцікавилася навіть, як вони тут живуть.

- Не люблю, даруй, твоїх Гармашів, хоч він мені і двоюрідний брат, - сказала по чималій паузі гостя. – Спершу хоч Палазя була людянішою, а тепер і вона туди ж: як та кого б краще обхитрити. Чого доброго, і сами себе скоро обдурять, - сказала.

- Часи такі настають, що і люди нелюдами робляться, - не хотіла Ганна судити Палазю. – Кожний про себе дбає, а до інших зась. Ми ось вселилися, спасибі вам, а подумати і не подумали, щоб якось вам віддячити, - повинилася Ганна.

- Чому і за що віддячуватися, молодице! Ні-ні! Я б нізащо нічого і не взяла від вас! Як-не-як, а доглядаєте ж батькову хату, як пам’ятку мою. Вона мені і не потрібна, а все ж таки батьківська, знаєте, росла в ній… Зібралися ми оце з Тимошем у горі їхати до моєї сестри на Кубань, то й зайшла спитати, може б, ви наглянули за моєю і тією хатою, грядки б саджали і там? Все ж мали б щось із них та й при тому навідувались хоч зрідка туди, бо забиваємо все подвір’я, - знову затулила вона жменею уста, здригнувшись. – Чоловік мій уже шість літ у Соловках і пише, що ще двоє не виживе там. А коли й виживе, то вертатися сюди йому не можна ніяк, - затряслася вона в плачі, аж Ганна в розгубі звелася з лавки. - Якщо ваша згода, то взавтра я пришлю Тимоша, щоб побачили подвір’я і сусідам показалися, як моя доручениця і господиня подальша у дворі. Не відаємо, як нам там поведеться, але якщо буде терпимо, як запевняє в листі сестра, то напишемо сусідам, а через них і вам, щоб їхали, коли схочете, і ви туди, - подивилася вона приязно на Ганну. – Дуже вже хвалить вас дід Самоха, то, може, згодитеся перебратися із цього відшибу в село чи всі, чи частиною, то ми тільки раді будемо, бо даруємо вам і те подвір’я, може, і назавжди.

- Не знаємо, добра Варко, чим ми йому погодили, але він нам став прямо у божеську поміч. Я ж їздила оце до чоловіка аж у Тобольськ, то він, спасибі йому, наглядав за дітьми разом із чоловіковим дядьком.