У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Одного ранку, як лиш Домашка спровадила в путь школярів, в хату нежданно прибився геть заінеєний памороззю дід Самоха, чимось перелякавши дівчину.

- Як ви тут? – не привітавшись за звичаєм, настрашено оглянув він півтемряву оселі. – Були у вас гості чи Бог проніс їх?

- Як-кі гості, діду? – аж йойкнуло в Домашки у грудях страхітливе питання.

- Ходять по селу активісти бригадами і забирають у викачку все їстівне в людей по хатах і дворах, - притишив він голос. – В мене і квасолю в горняті навіть забрали. Ще слава Богу, що добрі люди попередили, а то б лишився зовсім ні з чим., - присів він на кінчик лави в порозі. – Макуху ото й торбинки викинь зараз же в сніг, - задрав він голову на комина. – А те міща під поликом з чим же?

- З кукурудзою, яку ще не потовкли ми.

- Також у сніг його, дівчино!

Домашка кинулася знімати із комина торочки та торбинки, як почулися чиїсь кроки і шарудіння на вулиці, а за мить переляку і дід Павло застовбичив у своїй толбі-хутрянці без талії.

- Як ви тут, Домашко? Ти? – угледів він Самоху на лавці. – Біда вас і Божа кара минула? – розглядався він у потемках. – У нас із бабою забрали пшоно та висівки і навіть буряки та картоплю.

Довгі години діди прибивали під поликом вішала для торбочок і вузликів, ховали з Домашкою у мішечках кукурудзу, ячмінь, пшеницю і сою, забравши їх із чуланчика, у сніг.

- Тепер не бійся, а нас пробач, мусимо йти собі, бо ще лиха накличем, - пішли вони так же, як і появилися, спішно в різні боки.

І таки велику поміч учинили вони дітям, бо через якусь часину забуту світом дідову Тимошеву хату навідали викачники, загледівши із віддалі дим над бовдуром.

- З ким ти живеш тут? – звернувся один із гостей, як ті увалилися цілою юрбою в оселю переляканої Домашки.

- Та ж закривайте двері, дядю! – гукнула з жахом мала господиня, показуючи на клубки морозу, що котилися із відкритих дверей через поріг. – Живу? Із Петриком, Ярисею, Лідунею, Танею та Степанком, - тремтячи чи то від холоду, чи то від ляку, пояснила вона.

- А де ж вони тепер? – спитала грубо якась геть закушкана жінка.

- Пішли в школу і прийдуть після обіду, - поправила дівчина двома руками спідничку.

- В цій же халупі давно ніхто не жив, - ніби виправдовувався один із прийшлих.

- А тато ж і мати де? – не звернула уваги закушкана на сказане напарцем, оглядаючи голість хати і Домащину худобу.

- Тато на роботі далеко, а мати поїхали до них та й не вернулися досі, а мали і нас туди забрати, - пояснила вона, як її вчила Ганна.

- То ти сама і топиш та вариш? – питала жінка, струшуючи рукою голову від інею.

- Топлю і варю, як випросимо щось у людей, - почервоніла Домашка від зненавику брехати. - В школі школярам сніданки дають, Петрусь і мені оладка приносив учора, - додала вона, дивлячись на воду, що розтікалася із обмерзлого взуття прихідців.

- Оглянь, Свириде, ту половину і двір, - скомандувала по мовчанці жінка тому, який  запевняв, що в цій хижі давно ніхто не живе. – Закопане або сховане щось маєш? – запитала знову жінка, оглянувши купу ганчір’я на полику і гарбузи під ним.

- Коли б то мали, то хіба б жебрали по людях? Гарбуз он печу в челюстях, - перегодивши, відказала Домашка. – Та ви сідайте на лавку, як чогось прийшли, - розжалобила дівчина тими запросинами бригаду.

- Нема чого нам тут робити, - владно проказала жінка. Їй кинулася у вічі морозна смужка інею в кутику хати, крига на дверях біля притворів, рядняна ганчірка, що навіки вмерзла в поріг. – Одна голість тут!

- Ні в другій хаті, ні в дворі нічого не виявив, - зайшов знадвору в цю мить Свирид, ховаючи засніжену залізну ковіньку під полу.

- А ти ж чому не в школі? – щось своє думала закушкана гостя.

- А хто ж хату топитиме і стерегтиме? – відповіла мала господиня, звівши очі.

- Пішли, товариші, марно час тратимо, - оглядаючи голий верстат,  скомандувала жінка, і випустивши у відкриті навстіж двері юрму, додала, - заяву на ім’я директора школи напиши, щоб дав поміч. Чуєш? Він обов’язково допоможе, - закрила вона за собою, останньою, двері у морознім парові. – Куркулята вони якісь, чи що? – донеслося до Домашки з-під вікон, коли юрба проходила під хатою.

- Таким таке і життя мусить бути! – донеслися до дівчини слова Свирида.

Аж згодом, як мала господиня прийшла до себе, вийшла у двір. Юрба, хитаючись в ході між заметами, скрипливо чвалала гуськом від їхньої хати до села, аж геть розтягнувшись.

- Слава тобі, Боже! – перехрестилася Домашка, зітхнувши. – Спасибі дідам, а то б і у нас забрали все, - подумала вона, як вернулася в хату, стряснувшись від морозу. Оті діди стали їй раптом більше, ніж рідними, а ці останні – бандитами.

Та того таки дня сталася іще одна пригода у дівчини. Домашка вже підмела хату, засипала із ворочка, що був учеплений до підпілля, у горня сої, склала знову в порядок на полику рядна і різне ганчір’я, принесла води з криниці і присіла на ослінчик спочити, бо почала крутитися голова, як рипнули раптом спершу сінешні двері, злякавши її, а невбарі відчинилися і хатні раптово.

- Чи тут живуть, дівчино, Янчуки? – переступив з морозу поріг до хати якийсь дядько у башлику.