У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
Ганна Янчиха по приході голодних дітей з горя заплакала і опустила руки, бо явно побачила голод, зводячись день за днем нінащо. В селі появилися пухлі люди, найпаче ті, що в них експропріювали викачники всі продукти. За якийсь тиждень, як у селі вже почали хоронити мертвих голодоморців, Ганна послала дітей із шкільними торбами жебрати, і ті все далі й далі ходили по селу, навіть і сусідньому, рідко приносячи і до вечора в дім картоплину, буряк, моркву чи кусок гарбуза. А якогось дня додому не вернулася Лідуня, і як її не шукали Ганна, Ярися, Домашка та Петрик з Танею, знайти і сліду її не вдалося. Мати й діти оплакали її, як жертву, почувши, що людоїди в селі вбивають дітей, і вирішивши, що і Лідуня попалася якомусь, - а була вона з усіх найвродливішою і найздоровішою.
Ганка навіть в отій біді, в жалобі за Лідунею посадила Варчиним насінням і Скачківську грядку, а не лиш свою оцю при хаті. Правда, Варчину ріпу довелося майже повністю потроху вирити, не пошкодивши мілкоти, яка ще до осені могла вирости. Діти все менше або й нічого не приносили із жебракування, хоч ходили не лише в сусідні села, а і в Чигирин. Мати їм навіть ними вижебрані буряки, моркву, ріпу чи шматик гарбуза нормувала, вже не кажучи про якийсь хліб із жолудів, кукурудзяних качанів із вівсяницею чи картопляник, які вони приносили, бувало, і пізнього вечора.
Утішив родину якось Петрик, бо прийшов зі шматком добротної перепічки, похвалившись, що його по намові Петра Овдійовича бере сільський кооператор за пастуха, і він уже завтра пастиме в лісі за харч його корову, бузівка і теля. Влаштувалася услід за Петриком пастушкою також за харч і Домашка в сусідньому селі у голови сільради, геть неподалік від діда Самохи. З розмови вияснилося, що влаштував її туди не хто інший, як той же дід. Отож, старші почали пасти худобу у знайомих їм місцях, і Таня та Степанко щодня ходили в Бір їм допомагати, звичайно, з’їдаючи те, що давалося пастухам на цілий день на пастівники. А Ганна і Ярися перевелися на ніщо, бо малій все менше вдавалося щось вижебрати, але появилися щавель по луках, спичаки в болотах, печериці в Бору, пташині яйця в гніздах, які Петрик драв цілими днями і передавав їм через Тетянку і Степанка, і Ганна повірила в те, що вони таки виживуть.
Хоч наймачі пастухів були, порівнюючи, заможними, і Петрик з Домашкою поправилися аж мидзато, все ж не могли ніяк до літа наїстися, не жилося і їм із медом. Особливо терпів Петрик у кооператора, бо жінка Гната Петровича, привезена ним із Тамбовщини, була постійно озлобленою, скнарною і жадібною, бридилася хлопця, не пускаючи його навіть до хати обігрітися після спання в клуні на сіні, звичайно, без жодної постелі. Гнат Петрович, правда, дав йому добротну свиту накриватися, але так, “щоб тьотя Фрося про те не відала”. В сіні хлопець зігрівався та навіть сушив на ногах, не роззуваючись, свої валові постоли, що, не встигаючи висохнути за ніч, були тісними, аж поки мати не замінила їх новими, більшими, хоч і в тих прохолодними ранками ноги часом замерзали так, що хлопець їх не чув, а ще ж боліли курчата-пискляки, що появилися від роси і аж кривавилися на ногах. Правда, при отому хлопцевому горі була і радість, бо до кооператорової худоби Петрикові додалася ще й корова з телям його сестри Марії Петрівни, а та була куди щедрішою від “тьоті Фросини”, даючи хлопцеві на пашу часом навіть хліба із салом чи маслом. Отоді і Тетянка та Степанко геть ожили, носячи і по цебру матері та Ярисі печериць, яєчок, навіть качиних та гусиних, які Петрик драв у балкових озерах та болотах. В селі мерло безліч людей, а зчорнілі та змарнілі Ганна і Яринка, хоч і до крику жалюгідно жили, надіялися на краще, часом носячи дідам Павлові та Самохові то яєчок, то печериць, то спичаків чи ріпи.
Як не тяжко жилося пастухам, було щось і чарівне в самому перебуванні в Бору, що велетнем шумів і жив своїм загадковим життям, непідвладним нікому і нічому, обумовленим віками і погодами. Висота, величина, особливість дерев, їх рівність або корчакуватість та корчоломакуватість звертали на себе увагу, змушували задумуватися та відгадувати, чому те так або інакше існує, надивлятися та наслухатися, чудуватися і заворожуватись, самовиховувати в собі розсудливість, поміркованість, дорожіння отим пастухуванням, за яким росла сумлінність, як осібна особливість всієї родини Янчуків, що відрізняла їх навіть при її загальності тоді в селян і міщан.
“Кру-у!.. Ку-ку-у!.. Тук-тук!.. Кряк-кряк!.. Фіть-фіть!.. Кра-кра!”, накриті отим постійним тихішим або голоснішим “Ша-а-а!”, чаклували дітей, вплітали їхні душі у свій безмежний плин і розлив, наповнювали їх задумливим сумом і спостережливістю, а ще коли вони якогось дня, погнавши худобу у свій Лісок, переконалися із жахом, що його більше немає, а є уколошканий сплюндрований острів, геть неподібний до колишнього, казкового і доглянутого. Петрик та й Домашка навіть пасти там худобу відмовилися, погнавши її у Бір, у жалобі й розпуці…
Так нарешті прийшло до людей - по багатьох похоронах, уже й без домовин, після майже масової пухлості людської – і літо, початок якого додатково приніс чимало смертей від того, що люд наїдався ще лише молочних колосків і вмирав від заворотів. Ганна Янчиха все ще ждала повороту чоловіка, тішилася, що ще ходить, хоч виснажилися з Яринкою до краю, так що і пізнати їх було зась. Першим рятунком їм була ота картопля на Варчиній грядці, що її дочка бігала щодня підривати на суп, який варила Ганна із жаливою, бур’яном та корінням кизилу пополам із ріпою, все ще вірячи, що і цю голодоморну весну вони виживуть, хоч у селі було сотні людей схоронено.
Тутешня Ганнина грядка цього року, хоч і зійшла врунно та споро, врожаю не обіцяла, бо поливати її було ні їй, ні Яринці несила. Правда, на прикопі добре зав’язалися гарбузи та трохи кавунів і динь. Були б, може, і буряки, та їх довелося до часу викопати і з’їсти. Як Ганна не шукала замовлень на ткання, трохи поправившись, знайти їх не могла ні в селі, ні в місті, як і її зовиця-ятрівка Оксана. Отож, ще вліті Ганна гарячково шукала заздалегідь рятунку від нового наступного голоду. В перші дні жнив збирали колоски в полі, куди Ганна брала не лише Яринку, а й Тетянку та Степанка, чи заміняла ними на пасовиську Домашку й Петрика, які, назбиравши колосків, по обіді бігли у Бір до своєї худоби, звичайно, не признаючись господарям, що відлучаються.
Та заготовити зерна Янчукам, як і багатьом іншим, не вдалося, бо вийшов якийсь урядовий Указ, що судив людей і за п’ять назбираних колосків, і в полі на збирачів почалося зроду-віку небачене людоловство. Ганна тільки втечею спаслася від арешту, після чого припинила оте збирання, закопавши назбиране поряд із Грицевим горбиком у пісок. Не ждучи осені, вона викопала на Варчиній грядці всю ріпу, дозволила їй викопати і на своїй Варчина сусідка. Перевізши оте добро, Ганна негайно закопала і його. Після цього Ганна попросила у Марії Петрівни, кооператорової сестри, на день корову із бідаркою-двоколіскою і одного досвітку виїхала нею на прощу по селах. Наїздилася за день з Яринкою, і ніг не чуючи, набралась і горя, й сорому, хоч і не була соромливою в біді, тепер особливо, але привезла ввечері одну мізерію: вузлики квасолі і пшона, кошик кукурудзи, трохи буряків, десяток гарбузів, круг макухи.
Удалося Ганні знайти в дідів Павла і Самохи трохи майже прілого клоччя, і вона взялася попрясти його, передавши через дітей частину і для Домашки в Бір. Тим часом обидва наймачі, як змовившись, перестали пасти худобу, і Домашка та Петрик вернулися ні з чим додому. Знову довелося, не пустивши дітей до школи, ходити з ними і в Лісок по горіхи, дикі груші, ягоди, глід, калину, кислиці, і таки в поле по колоски, хоч ті й були тепер вже пророслі, як і горох та чечевиця. Та в полі вони одного дня ледь втекли від об’їждчиків і більше вже не ризикували.
“Не інакше, як влада убивців, погромників і злочинців взялася винищити людей геть, - думала в розпуці Ганна, не розуміючи, як можна забороняти людям прибрати те, що пропадає. – А таки заповзялися, душогуби, бо як те інакше назвеш?” – обурювалася, бредучи з дітьми додому з отими порослими падальцями. Ішли з поля так, щоб зайти по путі на обійстя Варки і там викопати решту картоплі і буряків, обрізати соняхи та обламати останню кукурудзу. Яким же той прихід обернувся жахом, коли Ганна побачила, що грядка була геть прибраною.