У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Скажу, - зітхнула, схлипнувши, Домашка.

- Ось вам трохи від зайця приніс коржа та насіння із кабачків, - розвернув учитель вузлика на лаві. – Поділиш на всіх чесно і роздаси. Не б’єтеся ви тут, бува?

- Не б’ємося, Петре Овдійовичу! – обраділо дивилася Домашка на принос.

- Молодчина ти, аж повірити тяжко, - погладив учитель раптом дівчині голову і почав застібати на бабки і гаплики полушубка. – Отак і живіть та чекайте батьків. Як вернеться мати, чи з батьком, чи сама, то дайте мені знати про це, - накинув він і башлика на голову та врешті пішов у клубкове марево морозу в дверях, як з’ява, так же, як і прийшов із нього.

Домашка прислухалася, як порипів у дворі сніг під кроками гостя, оглянула його принос, ковтнула великий ковток слини від одного вигляду переламаного коржа і поклала його під ріжок ряденця, а насіння висипала із торочка в торбинку до свого і підвісила на гачок у підпіллі. Дуже мудру схованку зробили їм люди в кінці широкого підпілля  - її не видно навіть тоді, як пригнутися і заглянути в темноті. Переляк від прихідців потроху замінився вірою в повернення батьків, в одержання якоїсь помочі зі школи від нового директора.

“Надоум його, Боженьку, щоб він дав нам допомогу! Надоум, Боженьку,” - проказала про себе, доливаючи у геть википіле горня із соєю води, хоч та уже досить розварилася.

Задовільнив директор наступного дня заяву дітей не без помочі, звичайно, підмовлених Петром Овдійовичем учителів. Привіз шкільний машталір у санях дітям два добротні мішки кукурудзи, хоч і згірклої та затхлої, і пуд такого ж пшона. То було неймовірне багатство, найпаче для Домашки. Школярі щовечора за її наказом товкли геть висушену на печі оту кукурудзу і крупу варили, замочуючи звечора, а відсіяне дідовим Самоховим решітком борошно зсипали у міща і клали на комині на потім. Дав директор і довідку Домашці, хоч вона її і не просила, щоб виконавці-викачники не відібрали в дітей харчу, як ходитимуть. Ота довідка обрадувала не лише дівчину, а й обох дідів.

Та минув отак Новий рік, шкільна перерва – канікули, не стало кукурудзи на баранці, діти попробували колядувати і щедрувати, але крім дідів Павла та Самохи, їм мало хто щось дав їстівного, бо тих щедрувальників було в селі безліч, і люди то собак відв’язували, щоб не пустити їх до двору, то закладали двері на колодки, і діти, проколядувавши чи прощедрувавши і не дочекавшись подання та намерзнувшись, полишали двори ні з чим. Закладання дверей у селі стало повсюдним, дотримувалися його за порадою дідів і Янчукові діти, бо почалися грабунки.

Дід Самох, крім гарбуза і кількох буряків, приніс якось під Водохреща Петрикові, бозна й де ним роздобутий, сувійчик потріпаних та вигорілих газет і плакатів. Були ті газети різні і за назвами, і за величиною, а ще часто вирвані на цигарки, але Петрика вони обрадували, і хлопець, поробивши домашні завдання раніше інших, перечитував потроху їх, поки горів каганець, надіючись вичитати з них щось про конармів чи, може, і про самого батька. Від матері він знав, що “батько став лютим на війні”, отож, її він потроху почав вважати причиною всіх людських лих на землі, ще й тому, що не мав тепер можливості слухати Левкового, Явдокимового та Таранового балакання з батьком.

У десятисторінкових “Вістях ВУЦВКу”, що були давніми, хлопця захоплювали слова, від яких аж язик ламався при вимові та які він, морочачись, так і не зміг зрозуміти. “Нарада голів Окрзерноспілок”, “Виїзд інструкторів ВУРСП на периферію”, “Тракторні сільгоспмашини”, “Американська профспілкова делегація в Харкові”, “Розповсюдження облігацій держпозик”, “В журналі”, “ Червоне село”, “ Безперервка як могутній чинник поліпшення якості Радапарату”, “Нові п’ятиднівки”, “Українізація у радактивістів”, “Перевод журналів-місячників на двотижневі”, “Якщо ворог не здається, його знищують”, “Перебудова оргвідділів ОВК у світлі виступів вождів”, “Червоні валки революції в дії”, “Добровільні здачі додаткових лишків збіжжя і худоби в Республіці”, “Кількасот мільйонів тон зданого лишку стають нормою на шляху до комунізму”, “Плани п’ятирічки – закон!”, “Тсовіахем у нас”, “Морд у Галичині”, “Роздуми про ліквідкоми і їх наслідки”, “Збочення в Книгоспілці”, “ Передплачуйте…” – читав і читав школяр вечорами і по кілька разів, так чимало і не зрозумівши з прочитаного.

Записуючи незрозумілі слова і абревіатури з отих газет, Петрик звернув на себе увагу вчителів у школі, так що про нього була якось мова педколективу в учительській кімнаті. Причому не лише позитивна, а й негативна, бо своїми питаннями школяр затримував виклади матеріалів за розкладом, відволікав учнів від поданого їм матеріалу. Малий Янчук того, звичайно, не знав, тішачись прозріннями, які давали йому вчителі. Оті прозріння сулили йому перевагу над іншими в групі, а ще коли дід Самоха приніс звідкись йому в подарунок велетенську газету “Комуніст” та майже таку ж “Харківський пролетар”.

Запам’яталися Петрикові малюнки: на одному з них людські потвори дерлися пазурами на якусь, може, крижану брилу, а їх із неї зганяв червоним чоботом дядько у гостроверхій зірчастій шапці і в шинелі; на другому була намальована павутина, в якій сиділи піп, куркуль і буржуй, кличучи людей до себе, щоб вони заплутувалися. Був і підпис пам’ятливий: “Ворогам народу – смерть!” Те чимось коробило хлопця, тому пропускав і читав далі, зауважуючи, що пишеться в цих газетах і про дещо інше.