У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Знову Ганна шукала господарів, які мали худобу, і влаштовувала дітей ще до закінчення навчання в школі пастухами. Вдалося їй те нелегко, бо в селі добру половину корів на зиму було забрано, як продовольчі лишки, в державу, але пастухування лише за харч господарям було вигідне, і її чотири вчорашні школярі ще за холодів стали пастухами – і матері, і собі на неабияку радість. Діти знову зганяли худобу в чередку під Бором і пасли під Петриковим призвідством разом, часто беручи з собою читанки на пасовисько. Петрик, правда, більше брав “Кобзаря”, якого йому дав на літо до осені вчитель Жабко. Отож, читанки читалися все менше, а “Кобзар” все більше вивчався напам’ять не лише Петрусем, а й дівчатками та навіть Степанком, що часто приєднувався до пастухів під Бором у розрахунку, звичайно, на шматок перепічки, пиріжка чи макухи, з якими господарі корів випроваджали дітей на пасовиська.

“Кобзар” дітям подобався так, що вони часом аж плакали від замилування. Отож, за літо вони знали напам’ять і його майже всього, і оповідання Тесленка “Немає матусі”, “Поганяй до ями” та інші з читанок. Оте “Чия то хата обдерта схилилась, неначе бабуся стара, покрівля дірава, солома звалилась і стіну кілок підпира” нагадувало їм їхню теперішню хату, а  “На Великдень на соломі…” бачилося ними в образі отієї сирітки: ”А я в попа обідала, - сирітка сказала…” Не лише старші плакали, навзридно скімлив і Степанко, розрюмсавшись так, що годі було його втихомирити. Втішило малого лише те, що старші дозволили йому завернути корову чи теля лозиною, і хлопчина, витерши кулачком очі, побіг стрімголов, як подорослілий, і повернувся, вже не плачучи, а лиш икаючи та шморгаючи носом. Так тяглося з горем та бідою все літо, лякаючи Ганну зимою.

Осінь, хоч була і врожайною, не принесла Янчукам того, що приносили попередні. Ганна на приховані гроші, які їй лишив Тодось, купила макухи і ячменю, знову ходила із Домашкою в поле на збір колосків, але находившись, вони приносили їх мало, бо сільські об’їздці заборонили їх збирати, а зібрані відбирали. Коли в минулі роки господарі в порушення домови “лише за харч” все-таки щось доплачували Ганні, то цього разу вони були куди скупіші і майже нічого не дали, отож, Ганну брав страх перед голодом, що неодмінно мав прийти до них – як не зимою, то весною. Не чути було нічого і про Карпа, і Ганна вирішила таки врешті податися на його розшуки. В Чигирині про себе не нагадувала, бо почула, що чимало родин, залишених при експропріаціях та арештах господарів, тепер вивозили і з малими дітьми на якісь поселення.

Відпровадивши дітей уже зі Степанком до школи та упросивши напередодні дідів Павла і Самоху наглядати за школярами і Домашкою, Ганна одного ранку, взявши в заплічник п’ять кругів макухи на дорогу, вибралася в далеку путь, не уявляючи, якою вона буде тяжкою їй з отими малими грошима в пазусі. Йшла по настанові діда Самохи до Крилова, де мала сісти на пароплав і доплисти до Кременчука, а вже звідти потягом, розпитуючи людей, добратися до Казані та з неї – в Сибір до отого Тоболу, ще не розуміючи, що Сибір і Тобольськ – різні речі і що дорога буде їй непосильною…

А Домашка вдома порядкувала, як уміла. Щодень тягла із Бору гілля, як лиш випроваджала капелу до школи, рубала, ламала його і складала на зиму і під навісиком, і в другій хаті. Ходила вигрібати картоплища на грядках у людей, як дозволяли господарі, збирати вже й по холоді колоски в полі, ховаючись від об’їздців, але користі з того було мало. Єдине, що їй удалося, - це знайти в Бору дику грушу і наносити з неї повне горище гниличок, розділивши їх із зеленавими. Грушки були стравою уїжною, і школярі їх брали до школи чимало спершу, слухаючи старшу сестру.

По двічі на тиждень, міняючись між собою, навідувалися до них діди – то Павло, то Самоха, і все частіше спозаранку чулись їхні голоси: “Устанок! Пора! Вставайте!” – будили дітвору, стукаючи у вікна, а потім мовчко слідкували, як Домашка їх причісувала, захрістувала і гуськом відпроваджала до школи. Мова дідів була малослівною, але часом і ущимливою, коли діти робили щось не так.

Дід Павло любив наставляти всіх словом: “Учовпуй мені, що кажу!”, першу групу Степанкову називав “ферою”, Ярисині пуклі “фигельками”, їхню хату “халабудою”. “Їжте не швидко,” - казав, - “а хаміль-хаміль та і йдіть уже!” “А ти ото “харашу”-заростів не носи, дівчино, бо що з неї тепла, кажу?” Метелицю називав “хвижею” і “хвищею”, стежку “хідкою”, вередування “химородством”, Степанка “хлонем” або “хлопком”, привиду  “хохом”, свого кожушка “хутрянкою”, нісенітника “цимбалом”, пастушу гирлигу  “ціпугою” або “ціпурою”, пояс “чересом”, чужака “чужосільцем”. Слухати його мову, найпаче Петрикові, було неймовірно цікаво.