У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
”Прибалтицькі республіки та СРСР”, “Наради Фінляндії, Естонії, Литви та Латвії в Ревелі”, “Обмін в’язнями між СРСР і Латвією”, “Звернення до Мопрівців”, “Переворот у Литві”, “Результати засідання фракції п’ятого Всеукраїнського з’їзду”, “Профспілка – школа комунізму”, “П.П.Постишев – соратець Сталіна”, “Пілсудський відмовляється від президентства”, “Знищимо куркуля як клясу!”, “Як помер імператор Японії Іошіхіта”, “Введення в ЗСФРР тюркського алфавіту”, “Червоний профінтерн у помочі страйкарям світу”, “Виступи об’єднаної опозиції проти Радвлади”, “Підсумки українізації газети “Комуніст”, “Порушення партдисципліни в ЦК Троцьким, Зінов’євим, Каменєвим, П’ятаковим, Євдокимовим, Сокольниковим та Смілгою”, “Ухили Бухаріна, Галахера, Катаями й Лозовського у ВККІ”, “Ворожі дії Куусенена, Мануїльського, Креме, П’ятницького, Рой, Шмераля та Ерколі”, “Ліквідація округів в УРСР”, “Ще раз про моделю “Самостійної України у федерації з Польщею”…
Звичайно, маючи чіпку пам’ять і перечитуючи оте все по кілька разів, Петрик чимало завчив мало не дослівно, ставши геть обізнаним. Дід Самоха, дізнавшись, що дітям немає чим світити, приніс ціле міща скіпок-лучин, і Петрик читав, палячи їх під челюстями, як дівчатка, поробивши домашні завдання, влягалися вже спати, бо Домашка бликавку-каганчика забороняла палити. Бувало, що мала господиня вкладала його на сон із боєм, але й у постелі оті вичитані слова крутилися перед очима химерами, снилися виразами і цілими реченнями. Вчителі в школі дивувалися, зауваживши здібності хлопця до словесності, ще й тому, що він був на рік молодший від інших і геть малий ростом…
Зима тим часом відлижилася, м’якшала, вкривалася сизуватими пасмами димів із бовдурів щораз більше, плакала днями на сонці сопляками, товщачи їх і довжачи спичакувато зі стріх. Вона простягнула вподовж дні, опресувала снігову товщу, осірила її, хоч ночами і підсипала на все свого снігового борошна, бралася морозцями, але повітря було не те і сороки та гави кричали на весну та тепло, а не на холод.
Ганна до дітей не поверталася, і вони, а найпаче Домашка, уже втрачали силу її чекати, хоч їжу ще мали, бо одержали і вдруге допомогу зі школи з поміччю Петра Овдійовича. В школі депеушники арештували ще двох учителів, і решта по тому була в траурі, а діти не мали уроків.
Одного дня, вернувшись зі школи, як завжди, діти застали в дворі розхристаного діда Павла, що мовчки сердито штурхав істиком у замети, показуючи Домашці, де відгрібати сховане в сніг. Петрик і Ярися кинули на сніг школярські торби і почали носити вузлики зі збіжжям, перетягши врешті до хати і міщата з кукурудзою. Вони не взнавали діда не лише тому, що він їм цього разу нічого не приніс “від зайця”, а й тому, що пішов він заклопотаним і мовчазним, не попрощавшись, як звичайно. Ще не встигли школярі роздягтися, як у хату навідався і дід Самоха в такому горі, що годі було його і взнати.
- Як тут ви? – охрипло і тривожно спитав він зляканим голосом. - Гостей не було? Ховайте все, бо знову ходять із валкою викачники!
- У нас же, діду, довідка є зі школи, - пояснила Домашка.
- Довідка-довідкою, а береженого і Бог береже, дівчино, - ледь не плакав старий.
- У діда Павла також все-при-все на валку забрали викачники, - пояснила дівчина старому і школярам отой дідів стан. – Картоплю і буряки навіть відкопали!
- І в нього?! О Боже наш! До чого ж ти нас довів? У мене картоплі не знайшли. Помилку я вчинив і гріх, що не прийняв вас до себе, то воно й карає Бог мене. При вас би вони не посміли отак грабувати.
- Як би не посміли, діду Самохо, коли і в нас ходили та шукали, як знаєте?
- Живіть мирно та слухайтеся Домашки, ждучи матері, а вона тепер по весні уже не забариться, - пішов і він примовкло від хати, не попрощавшись, як завжди.
- У діда Павла навіть пшоно, казав, із горщечка висипали, хоч баба і запевняла їх, що воно наше, - доповіла Домашка школярам, як дід Самоха пішов із двору. – Він також вважає те гріхом, бо не віддали вони його нам у свій час, то Бог їх тепер карає. Принеси, Петрику, води з криниці в макітру, та прив’язуй до ключа цеберко, а то знову впустиш, як тоді! Слухайся, чого слупом стоїш?! – нагримала на брата, що не міг прийти до себе від почутого.
Отоді ото, носячи воду в макітру, Петрик першим побачив ще з віддалі матір і спершу онімів від несподіванки, а потім попередив решту дітей, і ті повискакували з хати напівозуті та роздягнуті. Мати не йшла, а плелася, топчучись на місці, ковзаючись і спотикаючись, але поява дітей додала їй сил, і вона прискорила кроки. Дівчата зі Степанком, як лиш вона трохи наблизилася, кинулися їй назустріч, і лише один Петрик не побіг навстріч матері, а лиш пішов, хоч чекав її не менше інших. Він не хотів нічого і чути про батька.
- Хороші мої!.. Боже великий! Бачу їх живих!.. – облилася сльозами Ганна в риданні, притискуючи дітвору, що у плачі оточила її. – Упаси й помилуй нас!.. – пішла, ледь ступаючи, вона. Діти зауважили, що її очі були геть запалими, лице ніби намазане сажею, руки холодні. Домашці і Петрикові із-за малечі довелося іти обік матері, що за сльозами не бачила шляху і мусіла витирати очі. Взуті у валові постоли материні ноги були аж до колін обв’язані ганчір’ям, заплічне міща було геть порожнім, юпка - в глині, крейді й бруді, і сама мати здавалася якоюсь іншою, зміненою.
Менші лепетали їй свої новини, хвалилися чемністю та слухняністю, Степанко нарікав на Домашку, що та скубала його за вухо, коли він просив баранців із кукурудзи, яких цілу жменю вкрав Петрик. Було підвечір’я. За стіною Бору ряботіли жмурки, але тут, на путівці, було ще видно, хоч якось незвично і особливо червоно, бо захід розливався таким широким окривавленням, що аж вороння к криком тікало від нього до Бору, вкриваючи верхи дерев чорними шипаками і лякаючи всіх каркотом.
- Слава тобі, милосердний Боже! – хрестилася Ганна, навертаючи у двір до себе свою отару. – Бачу, наглядали за вами діди, спасибі їм! А відкидачка-лопата ото чия ж?
- Дід Самоха подарував нам, - пояснювала по-господарськи Домашка, забігаючи наперед, щоб відкрити перед матерею двері хати. – Діди нам дуже помічними були, поки їх викачники не пограбували.
- Хух, Боженьку! – перехрестившись у куток на образок Божої матері, тяжко сіла Ганна на лавицю в хаті, чомусь упираючися руками в сидінні. – Тепло у вас, слава Богу. Постав, Домашко, та зігрій мені води в печі, хай помиюся з дороги, - звеліла старшій, затяжно і хрипко дихаючи та зітхаючи.
- Петрик якраз води наносив, то зараз, мамо, - кинулася дівчина ставити в челюсті чималу макітру та сунути її углиб на черінь нерівним подом.
- А нас учителі водили до церкви дивитися, як анцихристи валитимуть хрести і дзвони, - похвалився матері Степанко.
- Ага, мамусю, всю школу водили з уроків дивитися, а викачники і міліціонери зачепили хрести довгими-предовгими шнурами і через попову хату звалили спершу хрести, а потім і дзвони скинули із каланчі на землю, - пояснила слова найменшого брата Ярися.
- Усіх угодників і боженьків під церквою, винісши, звалили на купу, а дзвони репнули, як ударилися об землю, - спішила і собі похвалитися Тетянка.
- Не всі, мамочко, репнули, а лише три більші, а чотири менші цілі, - поправила сестру Лідуня. – Люди плакали й кричали, то міліціонери й викачники арештували жінок і нашого директора та повезли підводами до Чигирина, а нас наказали вернути всіх до школи. Через ту церкву у нас більше і уроків не було.
- В церкву тепер звозять збіжжя, яке відбирають у людей, як лишки, бузівків, корів, биків та коней, яких експропріюють у підкуркульників на м’ясоздачу, - пояснив матері насамкінець розсудливо Петрик, здивувавши матір отим словом, яке вона і вимовити не могла. – Худобі і сіна експропрійованого навезли під церкву.
- Гадала піти помолитися туди, як Бог дасть сили дійти додому, аж воно і церкви вже не стало тут, як і всюди в Україні по путі, - почала роздягатися Ганна і розкушкувати голову із геть брудної хустки.
- Там, матусю, поки ото привезли сіно, корови, бузівки, телята, овечки і коні так гулко бутіли, ревли, мекали та іржали з голоду, що аж у школі було чути, на все село те ревище лунало, - додала до братового і своє пояснення Яринка.