У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Без мене п’ятеро та мати – шості.

- Отож, тобі я вже дав, а їм також дам, бо ти дуже чесний хлопець, - завернув він у шматину газети шість пряників і подав хлопцеві. – Сховай у торбу і сюди не приходь, бо як хтось побачить, то мене з роботи знімуть, - притишив він голос.

- Зрозумів-ів, - заікнувся школяр. – А може б я щось вам робив? – топтався на місці.

- Немає чого в мене ні тут, ні вдома робити, - споважнів і аж розсердився Гнат Петрович.

- То мені й додому не можна до вас прийти? – спитав Петрик на відхід.

- І додому не можна! – уже розсерджено відказав кооператор. – Іди додому вже, бо ще хтось застане тебе тут. Зігрівся, під’їв і не заважай мені!

Петрик вдячно попрощався, потупцював коло порога і пішов на вулицю, не дочекавшись відповіді на своє “До побачення!”

“За ножика і свиту, видно, сердяться”, - подумав про себе хлопець. Надворі вечоріло, і він не йшов, а майже біг, задихаючись від утіхи, що обдарує вдома всіх приносом. “Пригощу не чим-будь, а справжніми пряниками, найбільшого дам матері”, - ніби вже бачив домашніх перед очима. – “Ото обрадуються!” – кипіла в ньому заздалегідня радість за вчинене.

Ідучи вже по підбір’ю, чув, як загадково, аж острашливо шумлять сосни, як скрекоче десь оповісно сорока, а їй гортанно відповідає грак, бачив, як осипається від першого сніжку пилок у підкроння, а над луками та їхньою грядкою мереживними вигибами носяться зграї галок і ворон, поодиноко всідаючись на вершки дерев і знову злітаючи у туманно-сіру імлу, крапочками вливаючись в оті плетіння своїх подруг, мов кличучи у край білу хуртовину з вітром. Стемніло, і строкатого дятлика хлопець не бачив, хоч чув, що той стукає зовсім близько десь. 

Село швидко вкуталося у підвечір’я, і до Петрика долинув ледь чутний дзвін із Чигиринської каланчі, рідний і щемний, він ніби кликав хлопця тихими переливами до себе в оте минуле, що в уяві завжди закінчується в рідному Ліскові.

“Коби не голод, то тут ще й краще, - згадався йому батько, як постійна мука і насторога. – Може, ще Боженько його швидко не поверне, а там підросту, здужаю його і відплачу і за матір, і за Тодося, і за сестер усіх, і за себе!” – вирішив, аж приспинившись, школяр.

Сосни, коли він вслухався, шуміли так же віщо, гули ожурливо, гомоніли притаєно, шамрали змовницько чи й загадково, так що в тому всьому можна було почути все, що лиш забагнеться уявити. Не вперше він чарувався тим Бором, розбурхувався і будився, замислювався і зосереджувався. Міське його життя поступалося в красі та заворожливості перед цим, а найпаче пастушим. Шкода лише, що тут немає дядькового Левкового Дмитрика, Дорошенкового Ромчика, Вадика Підопригори чи хоч би Вассо отого та Маріци. Шкода йому в Чигирині ще Гори і каланчі, розливних луків – заспіваних, прохолодних чи покритих туманами, мов ковдрами, обріїв аж до відрогів Степу… Повечір’я зненацька всіялося снігом, і він прискорив ходу додому.

Ні, за батьком він не шкодує, хоч про те і не говорить нікому. Не шкодує, коли не навпаки. В його уяві та пам’яті, крім усього, батько уособлював у собі неволю, запах живиці і стружки, землі і підгорілого, обвороненого на токарнім станку підрізцями дерева, червневого різнотрав’я, меду, яблук та груш у Спасівку – та й тільки…

Схлипливо зітхнувши, хлопець прискореними кроками завернув у своє теперішнє подвір’я, що тьмяно ледь блимало двома малими забитими на зиму шибочками у присмерку вечора. Купи гілля на обійсті лякали його, ніби когось ховаючи за собою, він заглушив свідомістю оте почуття страху та сміло постукав тричі в шибку, як було умовлено заздалегідь. Постукав і втік, стримуючи себе, у хату з боязні.

- Добривечір-ір! – машинально привітався школяр до тих, що в хаті, прикриваючи за собою двері. – А я “від зайця” гости…, - не договорив він, угледівши на лаві, як із хреста знятого, Тодося. Брудний, чорний, як земля, обірваний та обшарпаний брат з ногами, обшнурованими ганчір’ям над геть зношеними черевиками, з латками на штанях, в обкаляному, колись чорному полушубку, з якого стирчали ковтки вовни, налякав школяра. Налякала його і порожня, геть засмальцьована торба-мішок, що лежала на лаві поряд. Вигляд брата приголомшив Петрика.

- …Утік, бо як же там жити, коли на нас полюють чекісти, як на дичину хорти?! – продовжував Тодось мову з матерею, ніби Петрик і не зайшов щойно до хати. – Грабувати людей навколо у останній нужді не випадає, а без того і в загоні насувається голод, як і в селах, де викачники вивалкували і останнє в людей. Мре вже повально люд із голоду, а до наступного врожаю його й зовсім не буде в живих нікого, - зітхнув Тодось схрипливо. – Викачники грабують люд, а їх грабуємо по дорозі до станції ми, то тепер посилили обози охороною, так що і відбити рідко коли вдається, - аж тепер подивився на мовчазного школяра гість.

- То ви розбіглися з Холодного Яру? – спитала сумно, але ніби й обраділо у сина Ганна, уражена його виглядом і виснагою.

- Розбіглися, бо із-за нас поголовно арештовують чекісти селян, як родичів чи знайомих, що допомагали нам хлібом та сповіщеннями про його експропріацію. Розбіглися не всі, правда, частина пішла в чека і здалася, бо ж таким було обіцяне владою прощення, а їх ті тирани постріляли, - ледь не плакав із горя прийшлий. – Я лише навідати вас пробрався, обійшовши вночі села полем та Бором аж сюди. Небезпечно мені, хоч і дістав довідку в Мельниках із созу, що комунар. Занужився я весь. Батька ніби виправдали, чував, думав, вони вернулися, але від тітки Палажки та дядька Саміла дізнався, що їх немає. Гармаші  мене спровадили, як чужого, я до діда Павла, а той, сердега, пухлий уже, оповів про вас. Дядько Нестор дідів Павлів по домові також із Яру втік, чекатиме мене і тітку Дарину та дядька Григора Вертепів, щоб разом податися на Долинську, де ніби організувався багатий радгосп, а там є і холодноярівці, то може якось прилаштуємося, - шморгнув носом Тодось і почав роздягатися.