У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
-Прости, що не сповістили, Ганко! – сплеснула в долоні сусідка, забачивши прийшлих. – Голова прислав созівців, і вони все викопали і обірвали, як і всюди по селу, де немає господарів.
Той факт був страшнішим і болючішим, ніж удар ножем у серце для Ганни і дітей. Вони до вечора перекопували і перегрібали граблями грядку на картоплинні, але зібрали в сльозах лише цеберочко картоплі, як горох, та з десяток бурячків-недорослів. Отож, уже й діти, бредучи додому ввечері із отими роздобутками, бачили в уяві голод, а ще коли почули в путі від школярів, що сніданків у школі досі не дають і хтозна, чи й будуть давати. Охкали діти, ойкала і їхня мати в стумі.
Поплакавши, Ганна якогось дня таки відпровадила дітей до школи, а сама із Домашкою засіла за в’язання постолів із отого дідівського клоччяного валу. Пов’язала і продала в Чигирині, але хоч зарібок з того був немалий, та гроші нічого не коштували, бо за десять пар постолів купила на ярмарчищі з-під поли лише п’ять кругів ріпакової макухи. В місті відвідала Дарину і Гриня Вертепів та Оксану із дівчатками. Ті також не мали листів ні від Прісі та Сави Трикопів, ні від Настини та Марка Лісних із Криму. Не довідалася нічого вона і про сестру Килину та її чоловіка Василя, що як у воду впали, виїхавши в Херсон чи Одесу. В Чигирині ще з осені чувся голод, робітникам на фабриці, в артілях та радгоспі видавали по карточках на день по хунту хліба. Отож, і міщани жили вбого та чекали гіршого.
Появилася і радість для Янчуків, бо в школі почали знову давати сніданки, отже, пішла вчитися із рештою до школи і Домашка. Ганна випроваджала школярів, давши по десятку грушок-гниличок, а сама снідала ріпою чи бурячком, шкодуючи, що перевод навчання в школах на п’ятиденки зчастив домування дітей і їх треба більше годувати вдома і тратити їстива, які на очах швидко танули, як сніг на сонці, лякаючи не лише її, а й дітей…
Отак і зимів’я врешті захурделило, замело, занесло вистругами та заметами зі снігу село, аж діти до школи не мали сил добратися. Слідом ударили карою божою морози, і школа натимчас припинила навчання. На Ганнине прохання допомогти її школярам новий директор школи відмовив, пославшись на те, що і ті сніданки, що є, вони видавати ось-ось припинять, не маючи можливості роздобувати їжу.
Наздогнавши Ганну по дорозі зі школи, Петро Овдійович оповів їй, що Карпа пересудом реабілітували і навіть відпустили, а чому той досі не повернувся додому, він дібрати не може. Приспинивши Ганну біля двору, в якому мешкав на квартирі, він виніс їй торбинку гороху і завернуту в ганчірку та газети соняшникову макуху.
- Даруйте, молодице, що більше нічим не можу допомогти вам, - ніяковів учитель при прощанні. – Страшна чорна біда на всіх насувається, що і слів немає, подвійно страшна вона тим, що ми сами її собі завоювали з Карпом та іншими.
- Спасибі вам, Петре Овдійовичу, - рушила Ганна.
- Що ви?! Що ви?! За що?.. Повбивати нас мало, молодице! Очі повипікати і руки повикручувати окаянним! – сказав гаряче услід їй учитель. – Як вівці вовкам, як півні лисицям, на підмови далися, знищивши сами себе! Прокленуть діти і онуки нас, якщо лишаться в живих!
По дорозі додому Ганна стріла валку саней, що скрипіли на морозі, закладені мішками зі збіжжям так, що коні ледь тягли її. На передніх санях у валці між мішками лицем наперед стояв портрет Сталіна і червоно майорів брудною ганчіркою прапор-стяг, а слідом ішли, риплячи валянками, виконавці-заготовачі в кожухах. Ганна, ставши на збочину в сніг, щоб дати дорогу валкарям, довго пила очима оті мішки зі збіжжям.
- Голодує, бачте, люд, а вони, розпроклята куркульня, хліб по ямах гноять, - сказав до неї, ніби виправдовуючись, один із заготовачів, що геть відстав від валки.
Згодом невдалік, завернувши вулицею, Ганна побачила і подвір’я, в якому, видно, відкопали оті агенти ями, бо і шлях був увесь стоптаний тут, і двори повідкривані розхристано навстіж, і в обійстях, геть згарманованих, чулися зойки і плачі господарів, як на похоронах.
“Дійсно, завоювали ви це, окаянні, людям!” – згадалися їй слова учителя Жабка. Пригадала собі і звернення отамана Павла Скоропадського на Раді-з’їзді в Чигирині, куди міщан було зігнано козаками восени сімнадцятого року: “Думайте, на кого піднімають руку повстанці ваші, думайте, до чого те приведе ваш край і люд! Немає гіршого, як із хлопа пан стає!” З тими спогадами завернула вже й на стежку, що вела навпростець додому.
- Добрий день вам, дядьку Павле! Ходила в школу про допомогу дітям, та марно, - привітала Ганна Турика, що чекав її, сидячи на дровітні у дворі. – Щось сталося у вас? – заклопоталася, відкриваючи засуви дверей.
- Сталося, дочко! Пухнемо ми з бабою, - зірвався в старого голос до фальцету. – Знову були прокляті викачники і забрали все до різки і в хаті, і у дворі.
Ганна острашено зауважила, що геть поросле клоччям дідове лице мало землистий колір, під очима висіли капшуки, руки були в землі, на них проступали сині жили, пальці тремтіли. Той вигляд злякав її, зрозуміла, що дядько приречений, як не жилець на землі.
- Можу з вами поділитися трохи горохом і макухою, якою обдарував мене по путі вчитель, - почала вона надсипати в ганчірочку горох для нього і рубати сокирою макуху. - Ще принесу вам трохи сушки на вузвар,- заплакала в душі Ганна із жалю.
- Де тобі, добра душо, нам щось давати?- не відривав Турик від долу очей.- Не візьму, дочко, нічого, бо ми прожили своє, а в тебе ж кагал дітей.
- Випийте ось трохи супу та й дядині візьмете,- подала вона в горняті свій сніданок старому.
- Якою буде моя совість, дочко?- заплакав, стрясаючись в риданні, Турик.- І не намагайся, бо не візьму!- звівся він із лави, опираючись на патерицю.
- Де ж ваш Нестор, дядьку? Може б він чимось допоміг вам, немічним?
- Де? Бандитує в Холодному Яру, то й через нього обібрали. Тепер не навідується, бо засідці полюють на нього. В селі об’явили п’ять пудів хліба тому, хто видасть його, а це вже повідомили мене, що дадуть десять, як хтось викаже. Все пішло прахом у червонокозаків, як і в твого Карпа, окаянного. Все шукали спілки з пролетарями, а вони виявилися куди гіршими і нелюдішими від царя, - плакав, спершись на ціпка, старий стрясливо.
- Те, дядьку, правда, що Карпо окаянний, - розплакалася Ганна, ставлячи горня із наваром під челюсті. – Звільнили його, як запевняє вчитель мене, а додому не йде.
- А Тодосько ж де тепер? – шморгнув дід носом, переждавши.
- Був на Дніпрельстані, а тепер Шимон в Чигирині сказав мені, що і він у Холодному Яру. То, кажете, полюють на них? – відчула Ганна вину, що так рідко про них думає тепер.
- Полюють так, що і сказати про те немає слів, - пішов до порога дід. – Толку ж від того тепер ніякого, - почухав він зашийок. – Давай тут раду, Ганко, поки стачить сил у тебе, а про нас не думай. Ні-ні, нізащо не візьму! – відкараскувався старий від простягнутої йому Ганною макухи, плачучи і стрясаючись у риданні, підбивши на те і її.- Бувайте тут! – посунув він у двері, злякавши господиню приреченістю, розпукою і безвихіддю.
“То ж був яким господарем чоловік, а чим став на старості із-за проклятих!? – провела вона гостя за поріг, не бачучи за сльозами світу. – Таки, мабуть, правду казав Шимон про Тодося. Уб’ють і його в тому Яру неодмінно, адже їх повні села сюди наїхало бозна звідки. Не знатиму, де і коли те станеться, - заклала вона колодками двері, вертаючись у хату.
Ще ледь встигла Ганна випити оте горня навару, як у вікно постукали діти-школярі, геть налякавши матір раннім поверненням.
- Учителів покликали на нараду в село слухати Постишева, то нам сказали іти додому, - доповіла Домашка матері. – Учнів же тепер по півгрупи лишилося, мамо.
- А Петрикові, мамо, не дісталося затірки в їдальні, бо запізнився, і тітуня насварила його шибеником, - прошепелявив Степанко, кидаючи на лаву свою торбу з “Букварем”.
- А Катрусю Гору з нашої групи два дяді посадили на візок коло мертвих тата і матері та повезли конем на цвинтар, бо вона вже охляла, вмирає, хоч і жива ще, і вони за нею вдруге їхати не хотять, - повідомила Тетянка Ганну. – Катруся вже і не обзивається, а тільки очима дивиться ще та кліпає, бо не при собі.