У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Ганну дивувало вміння Сари вести гутірку, як те називала Оксана, та разом з тим, вона турбувалася тривалою відсутністю Шимона, що таки аж задовго “не знати й де”. Надворі геть виднилося, і їй все меншало терпцю чекати вже в тривозі господаря.

- Його ж урятувала плекатарка-годувальниця від смерти, - повідала Сара Ганні про чоловіка. – Братів, сестер і батьків тоді чорносотенці забили, а його, смоктуна, лишили у плетенці-колисці на згибок. Та годівниця геть йому чужою була, бо приїхала у війну аж із сербів чи що, плачинди всілякі по-їхньому пекла, пряники, коржики, пиріжки та плескачі, а сама була геть плюгава - і подивитися ні на що. Так що побердилося йому вижити при ній, повезло, і виріс він у неї побийпесом-гицелем, кращим за її дітей, і все побіля гарних дівчат та жінок крутився, поки зі мною стрінувся, та ми повабилися одне-одному. Жили б і ми пожитно, коби не революція та не погроми ото… Щось довго його немає, а це покміть-прикмета недобра, але ти не падай духом, Ганко, - знову заспокоювала гостю, уже кінчаючи оту журабку-шкарпету. – Він ось-ось верне, то й попуст наступить, покращає тобі, бо де йому ото шлятись по сю пору? Думаю оце, чи вистачить у тебе посилля отаку дорогу пройти, і лякаюся з того, бо зима ж іде, - не встигла Сара домовити свого страху, бо на порозі став Шимон.

- Був оце в Берка-продайдуші, що в усьому профітом-зиском цікавиться, щоб за ним псалтир почитали! – хвалився він, роздягаючись. – Хоч гроші тепер дуже упали в ціні, та все ж удалося таки мені, Ганко, належно і гідно обміняти твої святині, то маєш ось, - виклав він гроші на стіл поряд із прийшлою. – Затримався, бо навідав Тарана, а той сказав, що Карпо дійсно на Тоболі в Сибіру має бути сім літ. А знає він те через якогось черкасця Решана чи Решаніна певно, то радив пошукати аплаката в окружному суді, а тоді вже вирішувати, як добиратися до Карпа і чи варто, - присів від утоми на ослона Шимон. – Таран запевняв, що Карпо вернеться неодмінно.

Ганна старанно перелічила виручку, розділила її на три купки, найменшу сховала в кишеню суконної юпки, а дві інші, відвернувшись, запхала до грудей у пазуху.

- Дякую Вам, Шимоне, це вже вдруге за поміч, - влазила поспіхом вона в шлейки мішка, що досі лежав на лавці. Буду поспішати до Черкас, бо вже нерано, а там побачу, як бути, - вирішила гостя для себе.

- Хай щастить тобі, молодице, - проказали і Сара, і Шимон, випровадивши її до перелазу. – Бувай здорова і ходи щасливо!

- Дякую вам! – попростувала Ганна завулком до мосту. “Які вони не є, оці жиди, а уміють, як ніхто, бути і щирими, і вдячними та розторопними”, - дорогою крутилася думка. Ввечері у присмерк таки добралася в Слободу і впросилася на ніч, а наступного дня була уже в окружсуді в Черкасах, дорогу до якого запам’ятала зтоді, як приносила Карпові передачу.

- Їхати тобі, молодице, я не раджу, бо його справа переглядається, і схоже, що повернеться додому, хоч цього багато хто не бажає, - порадив їй чоловік у адвокатурі, ховаючи в стіл подарований Ганною кружок макухи. – Ходити тут по кабінетах я також тобі не раджу, отож, іди до дітей і чекай, поки переглянеться справа.

Переночувавши на вокзалі на скамниці та нажахавшись арештованих, яких уночі привели колоною і посадили у вагони депеушники, Ганна наступного досвітку пішла у зворотну путь, таки вірячи, що Карпо повернеться, і вони знову житимуть разом, якось долаючи біду. Ішла за порадою людей не степом, а селами навпростець, і майже мертва ввечері добралася до дітей, не чуючи ніг.

Двері були на скобах, в хаті темно, косо світив місяць, Бір був мертвим, тиша лякала і насторожувала, вікна якось витрищно і сліпно дивилися на Ганну, поки вона і до хати зайшла. Не вечеряла, не говорила з Домашкою, не світила скіпця, а в темені зняла з плечей таністру-ранця, роздяглася і лягла, бо сон напав.

Але заснути швидко не вдалося, бо чомусь згадалися Павла Турика сестра, а її свекруха Христя, потім сусіда, хата якого була на такому ж відшибі, як і оце тепер її, дід Самоха. “Як не як, а найближчий же він сусіда отут, пса має рябого вовкастого, що і за версту чує, як хто наблизиться, аж сюди чути його гавкіт”, - телесувалася. Одинокий цвіток у тужикові-горняті на вікні лякав привидом. “Дід Самоха, зі слів дядька Павла Тімаха, хоч і мудрець, а також бідує на старість: якусь коровицю-товаряку має, толбу-кожух без талії носить”, - ніби побачила вона старого наяву. – “В хаті на трямку хрест випалений, кажуть, і туленики-книші пекти вміє, колись овець мав отару, вовну туришив чоловік”, - крутилося їй у пам’яті, поки таки й заснула.

Ранком піднялася рано, ще в сутінки, розпалила лучину-скіпку під челюстями печі і невільно розбудила дітей. Здійнявся дитячий гармидер, вереск, рейвах від радощів, і Ганні приємно стало, що вдома все гаразд, а відтак подумала, що таки візьме в Оксани ткання оте, бо треба ж чимось жити, а йдуть узимки, і хтозна, якою буде зима, та бозна, коли вернеться той Карпо. Що він вернеться, не сумнівалася і дітям про те сказала, зауваживши, що Петрикові її переконання не сподобалися. “Дівчата все при мені були, то Карпо менше їх бив, а хлопці – при ньому, то через те ото він і нерадий йому,” – пояснила собі подумки оту несподобу хлопця.