Нескінченна історія

Бастіян дедалі більше хвилювався: він чекав, коли на­дійде його черга. Його бажання - те, чого він захотів учора перед сном, - сповнилося до найменших подробиць. Отож він нетерпеливився, чекаючи, що збудеться і все решта. Він крадькома позирав на Атрею, але той сидів і слухав з не­зворушним виразом обличчя. На його лиці неможливо було прочитати жодного душевного поруху.

Врешті Срібний Старець Кверквобад наказав своїм спів­громадянам припинити виступи. Зітхнувши, він обернувся до Бастіяна:

- Я ж казав тобі, Бастіяне Бальтазаре Букс, що наш запас історій, на жаль, дуже малий. І не наша вина, що в нас більше немає історій. Як бачиш, ми робимо все, що мо­жемо. Але, сподіваюся, ти подаруєш нам котрусь із твоїх?

- Я подарую вам усі історії, які тільки придумав, вели­кодушно сказав Бастіян, - адже я можу понавигадувати безліч інших. Чимало з них я розповідав свого часу мале­нькій дівчинці на ім’я Кріс-Та, але більшість лише самому собі. Тож їх ніхто, крім мене, не знає. Але для того, щоби розповісти вам їх усі, знадобилось би багато тижнів чи на­віть місяців. Аж так надовго ми залишитися тут, у вас, не можемо. Тому я розповім їй лише одну історію, доволі ко­ротку, проте вона вміщає всі інші. Називається вона «Істо­рія бібліотеки міста Амарґант».

Він замислився, а тоді почав розповідати, імпровізую­чи, те, що в ту мить спадало йому на гадку.

«Колись, дуже-дуже давно, в Амарґанті жила Срібна Старчиня на ім’я Квана, і вона правила цим містом. У ті давно минулі дні не було ще Озера Сліз Мургу, та навіть і сам Амарґант іще не був такий, як нині, весь із того особ­ливого срібла, непідвладного водам Озера Сліз. Це було геть звичайне собі місто з кам’яними дерев’яними будівля­ми. І лежало воно в долині поміж порослими лісом пагор­бами.

Був у Квани син на ім’я Квін, і був він велим і мисли­вець. Одного дня Квін побачив у лісі Єдинорога; на вістрі свого рога звір носив самоцвіт. Квін убив звіра, а камінь приніс додому. Але цим він накликав на місто Амарґант страшне лихо. У місті почало народжуватися дедалі менше і менше дітей. Люди зрозуміли, що якщо вони не знайдуть якогось порятунку, то будуть приречені на вимирання. Але оживити Єдинорога було неможливо, і ніхто не знав, як за­радити лиху.

Тоді Срібна Старчиня Квана вислала посланця до Пів­денного Оракула, щоби Уюляля порадила, що їм робити. Та

Південний Оракул був дуже-дуже далеко. Посланець виру­шив юнаком, а повернувся глибоким старцем. Срібна Стар- чиня Квана давно померла, її місце заступив Квін, її син. Та й він, звичайно, був уже зовсім старий, так само, як і решта мешканців Амарґанта. Залишилися тільки двійко останніх дітей - хлопчик і дівчинка. Хлопчик називався Аквіл, а дівчинка - Муква.

Повернувшись, посланець, не зволікаючи, розповів про те, що відкрив йому голос Уюлялі: Амарґант існуватиме і далі тільки тоді, якщо стане найпрекраснішим містом Фан­тазії. Таким чином можна спокутувати злочин, вчинений Квіном. Та жителі Амарґанта зможуть зробити це лише за допомогою ахараїв, найбридкіших істот Фантазії. їх іще називають сльозолиями, бо, побиваючись над своєю огид­ністю, вони безперестанку ллють сльози. І якраз ці потоки сліз вимивають із надр землі особливе срібло, і ахараї умі­ють надзвичайно філігранно його обробляти.