Василь Стус: життя як творчість

Гостро відчуваючи цілком реальну перспективу загибелі нації, Василь Стус, слідом за Евгеном Маланюком, цілком міг би повторити: «Бувають такі періоди історії й такі народи, які, хоч-не-хоч, мусять бачити — далі й гостріше, відчувати — сильніше, чути — тонкіше, словом, бути чуйним… форпостом на плацдармі ідей, на війні духу.

Власне такою війною охоплений нині цілий світ, а найтрагічнішої виразности набирає вона на українських теренах. Вислід її означить ту чи іншу цілком конкретну ситуацію… Духовий, але тим не менше реальний характер цієї війни не тільки змушує українську літературу й культуру до максимальної участи в ній із максимальним же моральним напруженням, але й розгортає перед нею цілком реальні перспективи. Коли життя нації зредуковане до справ духових, коли воно не може рости в ширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію й скупчити її в царині духу»[391].

Усвідомлення митця як блукальця у високостях духовних обширів — швидше вгадане, аніж сприйняте на рівні розуму ще наприкінці школи, в інститутський період стає тим стержнем, довкола якого поет починає творити міт власного життя, починає доводити надскладну теорему, в якій рівню художнього таланту повинні відповідати чесноти особистости. Для України, та й для світу, — ситуація майже унікальна. Бо, якщо пазлики склалися в одну картинку, можна припиняти писати життєпис і починати агіографію. Але чи можна в сьогоднішньому світі писати агіографію? Чи є читачі на неї? Чи допоможе вона таким же як і Стус волонтерам свободи й чести не збитися на манівці, й не впасти в розпач після тимчасових поразок чи неуспіхів? Чи не «закриє» агіографія інтерес до постаті Василя Стуса, яку буде вирвано з реального життя й переведено ніби до сонму небожителів?

Ці питання лякають. Принаймні мене. І саме тому я вживаю слово «міт» і продовжую вишукувати плями на тернистому і майже безгрішному життєвому шляху Василя Стуса. Від 1964-го цей шлях перетворюється майже у вертикальну лінію, що загрозливо прямує до неба.

Від цього часу, на який припало остаточне розлучення з Шурою[392], творець у Стусові почав ще вимогливіше ставитися до людини, а людина, що ставала справжнім творцем власної долі, — до поета. Відтак нічого дивного, що Іван Дзюба, з яким Стус зустрічався чи не найчастіше, може згадати лише один випадок, коли бачив «Василя п'яним і некерованим, коли він втратив контроль над собою… це, треба сказати, якесь не дуже приємне було явище… якась виставка була… в Музеї українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене… і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п'яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення… трохи так різко реагував… трохи з мовним моментом пов'язане. Хтось по-російському відповідав, і він різко зреагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився»[393]. І це єдиний випадок за сім літ тісного й навіть близького знайомства. «Він [Стус], — продовжує Іван Дзюба, — просто належить до тих, про яких Ольга Кобилянська говорила — хто „різьбить себе“… Він щодня „різьбив себе“. І це таке стрімке могутнє зростання було, що ми мали б колосального поета, якби він за нормальних умов розвивався»[394].