Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Центральний комітет і Рада народних комісарів СРСР цим постановляють...

Вважати власність колгоспів та кооперативів (врожай у сховищах тощо) еквівалентом державної власності.

Застосовувати каральні заходи як найвищу міру соціального захисту щодо розкрадання у колгоспах та колективної власності: застосовувати конфіскацію всього майна, що може бути заміненим на... позбавлення волі терміном не менш як десять років.[621]

Іншими словами, за крадіжку невеликої кількості їжі могли покарати десятьма роками ув’язнення в трудовому таборі або смертю. До цього часу такі покарання призначали за державну зраду. Тепер до селянки, яка вкрала декілька колосків пшениці з колгоспу, було таке ж ставлення, як і до військового, який зрадив країну під час війни. Закон не мав прецеденту навіть у СРСР. Лише декілька місяців до того Верховний Суд радянської Росії покарав людину, яка вкрала пшеницю з поля колгоспу, одним роком примусових робіт.[622]

Згідно з побажаннями Сталіна, у пресі розгорнули пояснювальню кампанію. Через два тижні після цього Закону «Правда» опублікувала звіт про справу «куркульки Грибанової», котра вкрала зерно з поля колгоспу «Червоний будівельник». Її засудили до розстрілу. Українська преса детально розповіла про три справи в Одесі, у тому числі про справу чоловіка та дружини, яких обох розстріляли за «крадіжку».[623] Інші опубліковані розповіді включали історію про розстріл селянина за жменьку пшениці, яку принесла з поля його десятирічна донька.[624]

Цей надзвичайний закон завдав непомірної шкоди. Наприкінці 1932 року протягом менш ніж шести місяців після його прийняття 4 500 осіб було розстріляно за його порушення. Набагато більше — понад 100 000 осіб — отримали десятирічний вирок і були вислані до трудових таборів. Продиктоване згори рішення про те, щоб надавати перевагу довготерміновим вирокам над смертною карою було вочевидь прагматичним: засуджені могли працювати на величезних нових промислових об’єктах системи ГУЛАГу — шахтах, фабриках, лісозаготівельних підприємствах, які тільки почали розбудовувати.[625]

У наступні тижні й місяці тисячі селян, котрі стали жертвами Закону від 7 серпня, потрапили до таборів. Згідно з офіційними даними (які не включають усіх арештів), кількість в’язнів ГУЛАГу із 1932 до 1934 року збільшилася майже удвічі, з 260 000 до 510 000 осіб. У табірної системи не було ні ресурсів, ні організаційних можливостей, щоб впоратися з цим величезним потоком людей, багато з яких були виснажені голодом. Як наслідок, смертність у ГУЛАЗі також зросла з 4,81% у 1932 році до 15,3% у 1933 році.[626] Проте дехто навпаки — в ув’язненні знайшов свій порятунок. Через багато років Сусанна Печура, котра потрапила до ГУЛАГу набагато пізніше, пригадала зустріч із однією ув’язненою, колишньою селянкою. Отримавши свою невелику добову пайку, жінка зітхнула і погладила маленький, твердий кусень хліба. «Хлібчику, мій малесенький шматочок хлібу, — ніжно прошепотіла вона, — не можу повірити, що вони дають нам тебе щодня!»[627]