9 листопада 1932 року, рано-вранці через два дні після урочистого святкування п’ятнадцятиріччя революції, дружина Сталіна, Надія Сергіївна Аллілуєва, застрелилася своїм маленьким пістолетом. Смерть настала миттєво.
Через кілька годин лікар оглянув її труп і повідомив, що причиною смерті є «відкрита рана серця». Невдовзі, після обміну різкими репліками з Молотовим і Кагановичем, він змінив свою думку. У свідоцтві про причину смерті лікар записав «гострий апендицит». Таке політичне рішення було абсолютно зрозумілим для найближчого оточення Сталіна: восени 1932 року всі вони знали, що самогубство Надії, незалежно від його справжніх мотивів, буде розтлумачене як форма політичного спротиву чи навіть як крик відчаю, протест проти поширення голоду.[634]
Правда це чи ні, але саме так і запам’ятали самогубство Надії. Багато років по тому їхня донька Світлана написала про «страшне, спустошливе розчарування» своєї матері в батькові та його політиці.[635] Балакучий осетинець, який познайомився з Надією на студентській вечірці, в 1929 році згадував, як вона співчувала Бухаріну — пізніше головному опоненту Сталіна, котрий виступав проти колективізації, і через те позбувся свого місця в Політбюро, а згодом і життя.[636] Голод став основною темою всіх розмов між однокурсниками в Промисловій академії, й кілька людей чули, як Надія засуджувала колективізацію. В останні місяці свого життя вона страждала від мігрені, болю в шлунку, різких змін настрою та нападів істерії. Зараз би в неї діагностували депресію. Однак тоді цю недугу пошепки пояснювали докорами сумління, розчаруванням та відчаєм.[637]
Зрозуміло, що в оточенні Сталіна були й інші незадоволені голодом. Того літа багато хто з найвищого керівництва партії, коли визирали крізь мереживні фіранки своїх добре оснащених поїздів, побачили страшні речі. Деякі з високопосадовців були достатньо сміливі, щоб розповісти про це вождю. У серпні 1932 року, під час відпочинку в Сочі, Сталін дістав листа від Климента Ворошилова, наркома військових і морських справ СРСР:
У Ставропольському краї я всюди бачив незорані поля. Схоже, ми марно сподівалися на добрий врожай. Коли їдеш Україною, то картина з вікна потягу виглядає ще гірше, ніж на Північному Кавказі... Вибач, що повідомляю тобі такі невеселі новини під час твоєї літньої відпустки, але не можу мовчати.[638]
Ще один поважний військовий діяч, герой Громадянської війни Семен Будьонний, також написав Сталіну зі свого поїзда: «Я дивився у вікно потягу і бачив втомлених людей у рваному одязі, наші коні сама шкіра та кістки...».[639] Коли небога Надії Kipa Аллілуєва їздила до Харкова, щоб відвідати свого дядька Станіслава Реденса, тодішнього голову ДПУ УСРР, вона теж побачила жебраків на залізничних станціях, виснажених людей з роздутими животами. Kipa розповіла про це матері, яка переказала це Сталіну. Він відмахнувся: «Вона ще дитина, і все вигадує».[640]
Інші, менш близькі більшовицькому лідерові люди, бачили або чули ті самі речі. До того часу Бухарін вже зрікся від своїх слів: у грудні 1930 року він заявив, що усвідомив необхідність знищення «куркулів» і «прямого розриву зі старою структурою».[641] Проте інші залишалися непохитними. Серед них був і Мартем’ян Рютін, колишній кандидат у члени ЦК та секретар одного з московських райкомів. У 1930 році Рютіна виключили з партії за «поширення право-опортуністичних поглядів», але, на відміну від Бухаріна, він залишився вірним своїм переконанням. Рютіна заарештували, але згодом звільнили. Він підтримував зв’язок з іншими партійцями, пізніше — опозиціонерами, і навесні 1932 року разом з ними проголосив створення опозиційної спілки. У серпні група зустрілася в передмісті Москви, щоб викласти на папері головні засади й принципи своєї політичної платформи (котра закликала до змін), а також «Звернення до всіх членів партії».[642] Обидва документи скопіювали та розповсюдили з рук у руки та поштою в Москві, Харкові та інших містах.
вернуться
632
РЦЗВДНІ, 82/2/139 (1932), 145–51, в кн. Martin, The Affirmative Action Empire, 298 (підкреслено в оригіналі).
вернуться
633
Максим Горький, О русском крестьянине (Берлин: И. П. Ладыжников, 1922), 27.
вернуться
634
Simon Sebag Montefiore, Stalin: The Court of the Red Tsar (New York: Knopf, 2004), 107–8.
вернуться
635
Svetlana Allilueva, Twenty Letters to a Friend, trans. Priscilla Johnson McMillan (New York: Harper Perennial, Reprint Edition, 2016), 105.
вернуться
636
G. A. Tokaev, Betrayal of an Ideal (Bloomington, IN: Indiana University Press), 1955, 161.
вернуться
637
Miklos Kun, Stalin: An Unknown Portrait (Budapest: Central European University Press, 2003), 204; Montefiore, Stalin, 86–90.
вернуться
638
Montefiore, Stalin, 90.
вернуться
639
Montefiore, Stalin, 84.
вернуться
640
Montefiore, Stalin, 87.
вернуться
641
Getty and Naumov, The Road to Terror, 47.
вернуться
642
Tucker, Stalin in Power, 209–12.
