У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Ти, Ганко? – стрясливо розридалася господиня на порозі дверей. – Вступай у сінці, - спохопилася, - і даруй нам за той випадок, коли ми поховалися і не відкрили тобі, бо спершу гадали, що то хтось інший, а потім, як ти подоїла Лиску, було нам соромно. Дітиська ще сплять, то зайдемо у другу половину, - повела вона помацки за лікоть у темноті зовицю. – Забрали і в нас коровицю та порося, геть реквізували збіжжя та всю бараболю, - шморгнула вона носом, посадивши на якусь лавку гостю і присівши в напівтемряві поряд. – Лишилися, вважай, ні з чим. Маю, правда, замови на ткання ряден, то тчу і ночами. Слухай-но! – раптом ожвавилася і спохопилася вона. – Не питаю, як жиєте там, бо-м бачила вчора Данилка, то довідалася. А може б я уступила тобі одну замову на ткання? Вчора принесли і просять спіхом зіткати, а платитимуть просом, пенцаковою крупою і олієм. Навіть макух в додаток пообіцяли дати! – аж раділа зовиця нагоді стати в поміч Ганні.

- Взяла б і радо, але тепер не можу, бо вирішила знайти Карпа, хоч би де він був, то дякую тобі. Як вернуся, може тоді.

- Чула-м новину про Карпа від Антося Бондаренка, - зашепотіла господиня по миттєвій мовчанці. – Чи ти мо’ вже щось знаєш про нього?

- Та коли б же і як що узнала, коли живемо там на відлюдді!?

- Попровадили його, сердегу, гейби на якийсь Тобол на сім років примусу відробляти. Антось мені наказував запам’ятати тоту назву і переказати тобі, а де він той Тобол, то не казав. Питала Гершка в торгсині, то казав, що в Сибіру. Антось ще плів мені, що вони послали до тамтого ВУЦВКу в Харків протесту, то вірять, що вернуть Карпа. А всіх тих, що писали оту протесту, то гейби викликали в оте ГЕПу і пудно лякали та грозилися, аж Варвара, як лиш ото вернулася торік зі столиці, їм геть усупереч пішла і написала на них докладну Постишеву і Петровському.

В Ганниних грудях мовби щось раніше відірване тепер впало аж у ноги, онімивши її всю. В голові крутився докір, що лиш раз навідала чоловіка в Черкасах, а в душі тріпалося запитання: “До Антося піти мені чи до Варвари? До Антося чи Варвари?” – хоч досі думала навідати лише Шимона.

- Коли будеш іти до когось, - ніби вирвала із Ганни роздум Оксана, - то роби так, щобись ніхто і ніде не бачив тебе, бо нашкодиш і собі, і їм, - примовкла вона. – У Лесиній хаті тепер розмістилася рада, а під горою спішно будують Райвик. Він, кажуть, і Радою буде – палацом на два поверхи. Камінні брили беруть із Богданового замку ніби.

- Шимон же ще є в місті? – перервала Ганна зовицю, думаючи своє.

- Шимон?.. У місті, машталірує. Де ж йому подітися із отакою кагалою?.. Його також, хоч і жид, оті жидівські заготовачі допитували ніби, як чула-м, лем думаю, що те робиться про людське око, щоб не було наріку, та й по тому, - примовкла вона. – Годилося б пригостити тебе, так нічим, сестро, - намагалася невпоміт кінчити розмову Оксана.

- Спасибі, сестро, і на тому. Маю перепічку і огірка у вузлику. Є трохи гниличок, - почала гостя розв’язувати хустину. – Даси гостинця дівчаткам. Я поїла, як вибиралася в путь, - збрехала накінець.

- Щось у міщаті ото носиш на плечах? – спитала господиня-ятрівка в Ганни, вказуючи в присмерку на запліччя.

- Та ношу, бодай і не знати того, - ухилилася Ганна від правди відмовкою.

- Бережіть себе там, - звелася Оксана із ослінчика, дивлячись на освітлене розвиднем вікно і даючи тим знати прийшлій, що пора іти.

- Подумаю з часом про твою раду з ряднами, - сказала Ганна, прощаючись із зовицею у хвіртці і дивлячись на колишній свій до невпізнаності оголений двір. Там на місці комори, возівні, дровітні та стайні в сірій мовчанці ранку лежали купища глинищ, а обік сиротливо і відчужіло сумували, ніби аж плачучи, обидва оголені садки: і той, де стояли липові пні із бджолами, і той під бугром над рідним Тясмином.

- Зруйнували все обійстя ваше, Ганко, а хату перебудували геть, і ганок перенесли в причілок, аж неподібна стала. З дітиськами маємо мороку до плачу, бо не лише садки плюндрують, а й грядку мені бештають. Днем дитяча школа йде, а вечорами – лікнепна. Шкодують люди тут за вами всі, чутки пускають, що й тебе із дітьми вивезли, а воно й добре те, сестро. Шкода ото лише Карпа і нам, і усім, - шептала вона через хвіртку. – Бувай здорова, та заходи лем ранками отак або вечорами, бо ж ті гепівці лютують та нюшкують, як хижці які, щухля б їх узяла, пропасниця!

- Бувай і ти здорова з дітьми, зовичко, - пішла врешті Ганна від двору Оксани. Ішла, як п’яна, повз рідний двір, приспиняючись. Майже новий паркан тепер був у кількох місцях подіравлений, хвіртки не було зовсім, ворота перекошені і напівзакриті. Обливаючись сльозами, дивлячись на подвір’я, в яке всю себе вклала, вона затрималася, вирішуючи, що їй робити.

“Таки, мабуть, до Шимона, щоб дав за медальйончик і сережки щось, бо в торгсині ошельмують, а тоді – в Черкаси і по адресі до Карпа,” – вирішила і направилась вуличкою від свого обійстя.

Шимон із Сарою радо прийняли нежданну гостю. Ойкали і плескали в співчуттях долонями непідробно і щиро. Розпитавши, навіть сніданком погостили та чаєм, вейкаючи при тому, нарікаючи на гепівців, а в душі дивувалися, що Ганну не вивезли з дітьми, і пояснювали те для себе можливим поворотом Карпа додому. Знали вони і про Варвариного листа Постишеву та Петровському на захист Карпа.