Василь Стус: життя як творчість

Проте «трагедія» Тичини, який розміняв талант на право «жити», дихати повітрям нехай і умовної, але таки свободи, уже тоді стояла перед Василевими очима, і тому, навіть усвідомлюючи необхідність компромісів, Стус намагається відшукати власну стежечку між тим, що вимагають ідеологи від літератури, і природою власного таланту. Остання не вкладалася до прокрустового ложа вульґарно-поверхового реалізму, бо перетворювала в текст найяскравіші враження, що виявлялися через образність, а не описовість, фіксували переживання миті, а не займалися її, миті, описом.

І, може, на цей «гріх» ще можна було б закрити очі, аби не відверте небажання молодого автора поступатися й прилаштовуватися до обов'язкових вимог, не надто підкреслена гордість, яка особливо прикрила старше покоління українських літератів, часто вимушених іти на компроміси з совістю заради збереження життя. І що меншим талантом володів автор, то більш відданим було його служіння. Вірші ж Василя Стуса та його дружба зі вже гнаними шістдесятниками ставала ніби додатковим докором усім тим, хто давно став на шлях радянського письменства. І ця моральна вищість молодого поета дратувала його критиків, може, більше за будь-що інше.

Відтак гріх суб'єктивізму, гріх сприйняття світу не в якості об'єктивної реальности, а в якості об'єкта для метафізичного розвитку ліричного героя спричинив злі й надміру нетерпимі висловлювання М. Нагнибіди.

Проте Василь Стус, схоже, уже в цей час визначив, що трансформація зовнішніх вражень у горнилі власного сприйняття — це його, Стусів шлях, що найбільше відповідає природі його таланту, відкриває необмежені можливості для подальшого зростання. І це усвідомлення допомогло коли й не безболісно пережити погромну рецензію, то принаймні знайти в собі мужність відкинути спокусу стати на проторену сотнями попередників дорогу.

Уже в першій книжці поет абсолютизує особистісне почування ліричного героя, внутрішнє «я» стає єдиною цінністю в системі тотального вихолощення індивідуального.

І це зболене «я» настільки виразне та потужне, що навіть у любовній та пейзажній ліриці виразно вчувається публіцистичний струмінь, через який болі та рани світу стають частиною внутрішнього світу героя, нагально закликаючи його до відповідальности за світ зовнішній, який уже став частиною авторського єства: «Далекий, дивний сон… Неначе сон — трава… // Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням. // Вже степ пожовк. За голубим шептанням // Ти не вловив його затаєні слова…»; «Життя симфонія, „Симфонія весни“ // і сатанинський — зойками — Маневич… // Єврей — по горло. І по горло — невір, // по горло — маячний і мудрий сніг»[389].