Метаморфози

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце: 536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі 537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні, 538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив — 539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні. 540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани, 541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! — 542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи. 543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній 544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна, 545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу: 546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю; 547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити. 548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку — 549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166] 550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись. 551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону, 552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами. 553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні 554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам — 555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад. 556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори? 557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах — 558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи. 559] Можна з тобою віч—на—віч мені розмовлять, коли схочу, 560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах. 561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому 562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем 563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис». 564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами 565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку. 566] Й тут же падіння своє вона—стверджує відтиском персня, 567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила. 568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала 569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…— 570] І зупинилась; а зважившись,— братові»,— ледве шепнула. 571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила. 572] «Не до добра це»,— подумала. Лист одіслала, одначе. 573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання. 574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра 575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе, 576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь. 577] «Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого! 578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно 579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!» 580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині 581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла; 582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло. 583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї, 584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече: 585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти 586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись, 587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо? 588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши, 589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус 590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям 591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині: 592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило, 593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє 594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.