Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]
550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.
551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.
559] Можна з тобою віч—на—віч мені розмовлять, коли схочу,
560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».
564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566] Й тут же падіння своє вона—стверджує відтиском персня,
567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала
569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—
570] І зупинилась; а зважившись,— братові»,— ледве шепнула.
571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572] «Не до добра це»,— подумала. Лист одіслала, одначе.
573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577] «Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»
580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.
Перейти на страницу: