Метаморфози

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла 350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі: 351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може, 352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі 353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає. 354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені — 355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило. 356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта 357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди 358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може. 359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати, 360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили, 361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162] 362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою. 363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько 364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу, 365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу, 366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають. 367] Тільки обличчя одне, моя сестро—голубонько, в тебе 368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно 369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може 370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями: 371] «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра — 372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими! 373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну, 374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь. 375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати! 376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто 377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю. 378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився 379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою». 380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває 381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається. 382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте! 383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба, 384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби. 385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано, 386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна, 387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина! 388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну 389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся. 390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки 391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне». 392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися; 393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».