Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Василю ж небезпека навіть імпонувала, бо примушувала тримати себе в тонусі. Добірне ж товариство, поміж якого досить швидко став своїм — як може стати «своїм» молодший товариш, який ще нічого не досяг[373], але подає неабиякі надії, — не лише сприяло остаточному закінченню внутрішнього визрівання, але й було неабияким стимулом подальшого росту.
Попри все, він лишався собою, тим же Василем, який був у Донецьку: безкомпромісним, відвертим, постійно зарядженим на роботу юнаком, який вірить у власні сили й навіть уявити не може, що не досягне успіху. Парадоксально, але все це дивовижним чином поєднувалося в ньому з реальною оцінкою досягнень і скромністю. Так, у вітальному листі до Ігоря Нижника від 25 грудня 1963 року Стус, ділячись враженнями від обговорення його віршів у Спілці письменників, пише: «Читав про обговорення? Тельнюк набрехав. Усе на вечорі вертілося навколо строкатої сорочки Холодного. Про нас мовчали, бо й не знали наших віршів присутні»[374]. Жодного хизування, жодного самовихваляння позитивним ставленням до власної творчости з боку хоча й молодого, але вже відомого критика Станіслава Тельнюка. Натомість — жорстка оцінка того, що відбулося, і навіть закид, мовляв, навіщо ж вигадувати!..
Цікавий цей лист ще одним. Уперше, здається, поет письмово згадує про увагу до власної персони з боку каральних органів: «То ж іще раз вітаю — може, й не тебе. Але ж хтось-таки прочитає (цікавих достобіса на світі): куди й не треба часом сунуть свої рильця! Тоді — вітаю чиєсь рильце. Щоб його кукурудзою загодовували так, як мене…»[375] Навіть попри горлівсько-донецькі грішки важко уявити, що аспірант першого року навчання відразу ж потрапив під прес КДБ, проте така ремарка свідчить принаймні про те, що вже були певні ситуації, що примусили Василя бути обережнішим (обережним він бути, на жаль, не вмів). Та й дружні стосунки зі Світличним, навряд чи залишилися непоміченими.
Що особливо вабило Василя до малесенької квартири Світличних, то це бібліотека. Стус і в Донецьку мав можливість читати «офіційно» й неофіційно заборонену чи вилучену літературу, але порівняно з бібліотекою Світличного це була крапля в морі. Тут — і філософія, і українські періодичні видання двадцятих-тридцятих років, і самвидав, і тамвидав, що потрапляв в Україну в тому числі й через Світличних.
Проте постать Івана Світличного була важливою не лише цим. Від 1964 року, особливо — після розгону Клубу творчої молоді, він більшість часу присвячує роботі з молодими українськими письменниками, критиками та художниками, прагнучи якось зберегти нове покоління творчої інтеліґенції, що в силу обставин суспільно-політичного життя країни нагально мусило визначитися, з якого вони боку барикад. Звісно, він не стимулював і не підштовхував нікого на існування поза офіціозом, але тим, хто там таки опинявся, простягав руку допомоги, об'єднував і гуртував довкола себе, допомагав не змарнувати свій талант і не скоритися розпачу.
Природним чином люди, які обирали кар'єру, відсіювалися, а довкола Світличного дедалі щільніше згуртовувалися ті, для кого молодіжні ідеали залишилися не порожньою декларацією, а стали сенсом життя. Так до цієї компанії потрапив і Василь Стус[376].
Можна з певністю говорити про те, що поміж усіх Василевих зустрічей саме знайомство з Іваном Світличним було найважливішим. Іван був чи не єдиною людиною, яка не лише не ставилася скептично до Стусових поетичних експериментів (захоплення донецьких друзів та товаришів по поетичній студії були малосуттєвими, бо Василь добре усвідомлював різницю рівнів), а навпаки, підтримувала їх, уселяла віру та давала наснагу після чергових «непублікацій».
373
Усе, чим міг тоді похвалитися поет, — кілька публікацій у республіканській періодиці: «Зореплавцю» //Донбас. — 1963, ч. І, С. 72; «Ніч скульптора» // Прапор. — 1963, ч. І, С. 35; Вірші // Дніпро. — 1963, ч. 10, С. 92—93; та ще хіба рукописом невеличкої збірки віршів, якою сам був не дуже задоволений.
374
Василь Стус. Твори. Том 6: книга 2. — Л.: ВС «Просвіта», 1997, С. 30.
375
Там само.
376
Пізніше він із гордістю писатиме приятелю зі студентських часів Олегові Орачу: «Прошу вірити, що я не змінився супроти студентських літ. А якщо і змінився, то це результат умов, які забагато від мене заправили». Див.: Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 228.