Історія ГУЛАГу

В’язні також підтримували певний контроль над своїм життям через старост — старших по камері. З одного боку, у тюрмах, у залізничних вагонах і в табірних бараках староста був офіційно визнаною фігурою, функції якого були записані в офіційних документах. З іншого боку, багато з обов’язків старости — від забезпечення чистоти в камері до контролювання кількості походів у туалет — означали, що його авторитет мають визнавати всі[536]. Тому інформатори та інші особи, що користувалися сприянням наглядачів, зовсім не обов’язково були найкращими кандидатами у старости. Олександр Вайсберг пише, що в більших камерах, у яких могло перебувати по 200 і більше в’язнів, «нормальне життя було неможливим без старшого по камері, який організовував розподіл їжі, прогулянки тощо». Через те що таємна поліція відмовлялася визнавати будь-яку форму самоорганізації в’язнів («їхня логіка була проста: організація контрреволюціонерів є контрреволюційною організацією», як пише Вайсберг), було знайдено класичне радянське рішення: староста обирався в’язнями «незаконно». Начальник тюрми потім дізнавався про це від своїх шпигунів і офіційно призначав цю особу старостою[537].

У найбільш переповнених камерах основний обов’язок старости полягав у тому, щоб приймати нових в’язнів і забезпечувати всіх спальними місцями. Майже всюди нових в’язнів відправляли спати біля параші, і потім звідти вони поступово просувалися у напрямку вікна мірою набуття «стажу». «На хвороби чи вік не зважали», — відзначає Елінор Ліппер[538]. Староста також розбороняв бійки і підтримував загальний порядок у камері — робити це було зовсім не легко. Пригадує в’язень-поляк Казимир Зарод, який деякий час був старостою камери: «Охоронці постійно погрожували мені покаранням, якщо я не триматиму певного контролю над недисциплінованими в’язнями, особливо після дев’ятої вечора, коли після відбою діяло правило "не розмовляти"». Зрештою, Зарод потрапив до штрафної камери за те, що йому не вдалося цього зробити[539]. Однак з інших розповідей видно, що рішення старости зазвичай виконувалися.

Поза сумнівом, найбільшу винахідливість в’язні проявляли, порушуючи найсуворіше правило: строгу заборону спілкування — як між камерами, так і з зовнішнім світом. Незважаючи на загрозу серйозного покарання, в’язні залишали іншим записки в туалетах або перекидали повідомлення через стіни. Леонід Фінкельштейн хотів перекинути шматок м’яса, помідор і шматок хліба до іншої камери: «Коли нас відвели до вбиральні, я відчинив вікно і кинув у нього їжу». Його спіймали і посадили до штрафної камери[540]. В’язні давали охоронцям хабарі за переправлення повідомлень, хоча часом ті робили це і з власної волі. Один наглядач зі ставропольської тюрми час від часу передавав усні повідомлення між Львом Разгоном і його дружиною[541].