Історія ГУЛАГу

Проте зазвичай решта дня повторювалася: обід — тюремна юшка з нутрощів, зерна або гнилої капусти, а потім та сама юшка на вечерю. Увечері ще раз ішли до туалету. Між цими подіями в’язні шепталися між собою, сиділи на нарах і часом читали книжки. Вєсьолая згадує, що дозволялася одна книжка на тиждень, проте правила у різних тюрмах були різні, як і якість тюремних бібліотек, а вони, як уже зазначалося, могли бути чудовими. У деяких тюрмах в’язням дозволялося купувати собі їжу у «крамничці», якщо родичі присилали їм гроші.

Крім нудьги і поганої їжі були й інші тортури. Усім в’язням — а не лише підслідним — заборонялося спати вдень. Наглядачі постійно стежили за виконанням цього правила у камерах через вічка у дверях. Любов Бершадська згадує: хоча «нас будили о шостій, до одинадцятої вечора нам не дозволялося навіть сидіти на ліжку. Ми мали або ходити, або сидіти на табуретах, не спираючись на стіну»[528].

Не краще було й уночі. Заснути було тяжко, якщо взагалі можливо, через яскраве світло у камерах, яке ніколи не вимикалося, і через правило не ховати рук під ковдру. Вєсьолая пише; «Це тяжко, незручно, і я так не можу заснути… як тільки задрімаю, то мимоволі натягую ковдру до підборіддя. Тоді ключ у дрерях повертається і охоронець смикає моє ліжко: "Руки!"»[529] Бубер-Нойманн пише, що «доки не звикаєш, ніч гірша від дня. Спробуйте спати під яскравим електричним світлом — в’язням не дозволяється прикривати обличчя, — на голих дошках, навіть без матраца з соломи чи подушки, і, можливо, навіть без ковдри, втиснувшись між іншими в’язнями з кожного боку».

Мабуть, найкращим способом зробити так, щоб в’язні не почувалися аж надто вільно, було підсаджування в камери інформаторів — які також були ознакою і всіх інших сфер радянського життя. Вони відігравали свою важливу роль і в таборах, але в таборах їх легше було уникати. У тюрмі обійти їх було не так легко, і через них люди мали стежити за тим, що говорять. Бубер-Нойманн згадує, що, за одним винятком, «я жодного разу не чула критики радянського режиму від росіянки за весь час перебування в Бутирці»[530].

Серед в’язнів вважалося, що у кожній камері є принаймні один інформатор. Коли у камері було двоє, кожен з них підозрював іншого. У більших камерах інформатора часто виявляли і трималися від нього осторонь. Коли Ольга Адамова-Сліозберг вперше потрапила до Бутирки, вона помітила вільне спальне місце біля вікна. Її запрошували зайняти його, однак сказали: «Але тоді ви не матимете сусідів». Жінка, біля якої не спало жодної іншої, виявилася інформатором — увесь час вона «писала заяви із звинуваченнями всіх у камері, так що з нею ніхто не розмовляв».

Не всіх інформаторів було так легко виявити, і параноя набирала таких розмірів, що будь-яка незвичайна поведінка могла викликати ворожість. Сама Адамова-Сліозберг дійшла висновку, що одна з її співкамерниць напевне є шпигункою, коли побачила, що та «миється іноземною губкою і надягає якусь незвичайну білизну». Пізніше ця жінка стала її подругою[531]. Письменник Варлам Шаламов також писав, що пересилка з однієї тюрми до іншої, до нової камери «річ не дуже приємна. Це завжди змушує нових співкамерників триматися насторожено і викликає у них підозри, що новий співкамерник — інформатор»[532].