Історія ГУЛАГу

Один колишній в’язень, який провів 14 місяців у вільнюській тюрмі після радянської окупації міста — раніше воно перебувало під владою Польщі, — писав 1939 року у свідченні, поданому до польського уряду у вигнанні, як повільно зникали елементи польського тюремного режиму. В’язні втрачали свої «привілеї» один за одним — право читати і писати листи, користуватися тюремною бібліотекою, мати папір і олівці. Отримувати посилки. Запроваджувалися нові правила, звичайні для більшості радянських в’язниць: світло у камерах мало горіти протягом усієї ночі, а вікна заставили листами жерсті. Несподівано останнє відкрило можливість для спілкування між камерами: «Я відкривав вікно і, впершися головою у грати, розмовляв із сусідами. Навіть якщо вартовий у дворі й чув розмову, він не міг зрозуміти, звідки саме звучить голос — завдяки жерсті неможливо було виявити, яке вікно відчинилося»[542].

Однак, мабуть, найскладнішою формою забороненого спілкування була тюремна «азбука Морзе», якою в’язні перестукувалися через стіни або через систему опалення. Цей код винайшли ще за царя — Варлам Шаламов приписує його одному з декабристів[543]. Катерину Оліцьку навчили цього її товариші-есери задовго до того, як 1924 року її саму було ув’язнено[544]. Про код розповідала у своїх спогадах російська революціонерка Віра Фігнер, Євгенія Гінзбург прочитала про нього саме там. Будучи під слідством, вона згадала достатньо для того, щоб використовувати код для спілкування із сусідньою камерою[545]. Код цей порівняно простий: літери російського алфавіту розташовуються п’ятьма рядами по шість літер у кожному: