Історія ГУЛАГу

Дуже рідко особливі в’язні подорожували по-іншому. Анна Ларіна, дружина радянського лідера Миколи Бухаріна, їхала не з іншими в’язнями, а в купе для охорони[564]. Проте величезна більшість в’язнів і депортованих їхали разом, у вагонах одного з двох видів. Першим були «столипінки», або «столипінські вагони» (за іронією, названі на честь одного з найрішучіших реформаторів початку XX століття, царського прем’єр-міністра, який їх нібито запровадив). Це були звичайні вагони, переобладнані для перевезення в’язнів. Їх можна було складати докупи і формувати один величезний транспорт або чіпляти по одному чи два до звичайних поїздів. Один з колишніх пасажирів такого вагона писав:

«"Столипінка" схожа на звичайний російський вагон третього класу, за винятком того, що тут дуже багато залізних засувів і грат. Вікна, звичайно ж, закриті. Окремі купе відділяються замість стінок сталевою сіткою, як клітки, а від коридору ці купе відділені залізною загорожею. Ці пристосування дають охоронцям змогу постійно бачити усіх в’язнів у вагоні»[565].

Столипінські вагони також були дуже й дуже переповненими:

«На кожній з двох горішніх полиць лежало по два чоловіки — головами до ніг. На двох середніх було семеро головами до дверей і один упоперек у них на ногах. Під кожною з двох нижніх полиць лежало по одному, а ще 14 сиділо на полицях і на вузлах з речами, втиснутих між полицями і дверима. Вночі всі, хто був на нижньому рівні, якось примудрялися лягати один поряд з одним»[566].

Але була і ще одна, важливіша вада. У столипінських вагонах охоронці увесь час могли спостерігати за в’знями, могли таким чином контролювати те, що в’язні їли, і слухати їхні розмови — й вирішувати, де і коли в’язням оправлятися. У результаті фактично всі, хто згадує транспортування, кажуть про жах, пов’язаний з випорожненням. Іноді один раз на день, іноді два рази (а іноді жодного) охоронці водили в’язнів до туалету або ж ще іноді зупиняли поїзд, щоб випустити пасажирів: «Найгірше відбувається, коли після довгих суперечок з охороною нам дозволяється вийти з вагону, і всі шукають якогось місця під критим вагоном, де можна справити нужду, не турбуючись про глядачів, які дивляться з усіх боків»[567].

Та хоч би якими болісними були такі зупинки, в’язням зі шлунковими хворобами чи іншими проблемами зі здоров’ям доводилося ще набагато гірше. Один в’язень згадував: «В’язні, що не могли втриматися, обмочували штани собі, а часто і своїм сусідам. Навіть об’єднаним однією бідою, деяким в’язням тяжко було не зненавидіти нещасних, які це робили»[568].

Саме з цієї причини деякі в’язні насправді вважали кращим інший вид транспортування — у вагонах для худоби. Вони являли собою саме вагони для перевезення худоби: порожні, не обов’язково пристосовані для перевезення людських істот, іноді з маленькою пічкою для обігріву посередині, іноді з нарами. Незважаючи на більшу примітивність порівняно зі столипінськими вагонами, вагони для худоби не ділилися на частини, і у них було більше місця та можна було вільніше рухатися. Також у них були «туалети» — дірки в підлозі, — що зменшувало потребу просити і молити охоронців[569].