Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
В’язнів XX століття через сибірські сніги з «п’янкою швидкістю» не везли ні коні, ні сани; на перекладних станціях не було й гарячого чаю з лимоном із мідного самовара. Можливо, княгиня Волконська під час своєї подорожі плакала, однак в’язні, які пройшли цим шляхом після неї, не могли навіть чути слова «етап» — «транспортування», «транспорт» на тюремному жаргоні, — без жаху. Кожна така подорож була рвучким стрибком у невідомість, далі від знайомих товаришів по камері і знайомих порядків, хоч якими вони були поганими. Що гірше, процес перевезення в’язнів з тюрми до пересильної тюрми, з пересильної тюрми до табору і між таборами був вкрай виснажливим фізично і відверто жорстоким. У певному сенсі це було найзагадковішим аспектом ГУЛАГу.
Для тих, хто вперше переживав це випробування, подія була буквально сповнена символічності. Арешт і слідство — це вступ до системи, але подорож на поїзді Росією являла собою для в’язня географічний розрив із колишнім життям і початок життя нового. У поїздах, які вирушали з Москви і Ленінграда на північ і схід, завжди кипіли почуття. Томас Сговіо, американець, якому не вдалося повернути собі паспорт, згадував, що відбувалося, коли поїзд рушив на Колиму: «Наш поїзд вирушив з Москви увечері 24 червня. Це був початок подорожі на схід, яка мала тривати місяць. Я ніколи не забуду тієї миті. Сімдесят чоловіків… почали плакати»[553].
У більшості випадків довгі подорожі відбувалися у кілька прийомів. Якщо зеків тримали у тюрмах великих міст, то їх спочатку транспортували до поїздів на вантажних машинах, сама конструкція яких свідчила про маніакальну пристрасть НКВД до секретності. Іззовні «чорні ворони», як їх називали в народі, скидалися на звичайні вантажні автомобілі. У 1930-х роках на них часто писали «Хліб», однак пізніше послуговувалися хитрішими написами. Один в’язень, арештований 1948 року, згадував, що їхав на машині з написом «Московские котлеты», потім на іншій — «Овощи — фрукты»[554].
Всередині машини іноді були розділені, за словами одного в’язня, на «два ряди маленьких, вугільно-чорних тісних кліток»[555]. В інших, за проектом 1951 року, було просто дві довгі лавки, на яких, притиснувшись один до одного, сиділи в’язні[556]. Селянам та тим, кого на початку масових арештів вивозили з прибалтійських держав і Східної Польщі, довелося гірше. Їх часто возили у звичайних вантажівках, набиваючи туди, як говорила мені одна стара литовка, «як оселедців»: перший в’язень розсував ноги, другий сідав між ногами першого і розсував свої — і так далі, поки машина не заповниться[557]. Це було особливо незручно, коли їхало дуже багато людей, а подорож до залізниці тривала увесь день. Під час депортацій, які відбувалися на колишніх польських територіях у лютому 1940 року, діти замерзали на смерть, навіть не доїхавши до поїзда, а дорослі зазнавали тяжких обморожень, від яких руки і ноги так повністю ніколи й не виліковувалися[558].
У провінційних містах режим секретності був не такий суворий, і в’язні іноді марширували на станцію містом; часто це був останній їхній погляд на вільне життя — і нечаста нагода для цивільних побачити в’язнів. Януш Бардах пригадує своє здивування реакцією людей у Петропавловську, коли вони бачили в’язнів, які марширували вулицею:
«Більшість з них становили жінки, загорнуті в хустки і довгі товсті повстяні пальта. На моє величезне здивування, вони почали кричати на охоронців: "Фашисти… Вбивці… Чому ви не йдете на фронт воювати…" Вони почали кидати в охоронців снігом. Пролунало кілька пострілів у повітря, і жінки на кілька кроків відступили, однак продовжували з прокльонами йти за нами. Вони кидали в колону згортки, буханці хліба, картоплю і м’ясо, загорнуті у тканину. Одна жінка скинула з себе хустку і зимове пальто і віддала їх чоловікові, що не мав зимового одягу. Мені дісталася пара вовняних рукавиць»[559].
Така реакція була традиційною для Росії: Достоєвський писав про господинь, які посилали «чудові пироги з найкращого борошна» на Різдво до царських тюрем[560]. Проте в 1940-ві роки це стало порівняно рідкісним явищем. У багатьох місцях — найзнаменитіше серед них Магадан — в’язні на вулиці були таким звичайним видовищем, що взагалі не викликали у місцевих мешканців жодної реакції.
553
Sgovio. — p. 129–135.
554
Хачатрян, інтерв’ю з автором.
555
Е. Ginzburg, Journey into the Whirlwind. — p. 100.
556
ГАРФ, 8466/1/23.
557
Анонімне джерело, бесіда з автором, Вільнюс, вересень 1991 року; Фидельгольц.
558
Gławacki. — p. 320–405.
559
Bardach. — p. 156.
560
Dostoevsky. — p. 170.